неділя, 12 січня 2014 р.

Як небувальщині з бувальщиною обійнятися

                                        "Ревела от сознания безсилья
                                        Тварь скользкая, почуя на плечах
                                         Ещё не появившиеся крылья"
                                                 Микола Гумільов "Шосте почуття"

Більш влучно, ніж цими рядками Гумільова про стан і місце патріотизму в сучасній державі Україна - і не скажеш.

Він як ластовиння на обличчі українця. Навесні та влітку є, а тільки дихне холодним подихом суспільна атмосфера - зникає, зачаївшись до теплих часів десь у глибині організму.

Розрізнені острівки українського патріотизму, на жаль, не зібрані в єдиний потужний материк. Подібне об'єднання в реальному житті можливе лише при умові поєднання - хай навіть уніфікації! - намірів до змін, ментальних уподобань, образної системи мислення, історичних ідеалів.

Ми цього не маємо, на відміну від більшості сталих націй. Тому гарячково "впіхуємо невпіхуєме" в те, що зліпили з того що було. Бо зірки мають палати (перепрошую за каламбур), це завжди комусь потрібно до нестерпу.

Пальму першості в сучасному українському патріотичному русі тримають молоді люди, які виросли й вивчились в школі за часів незалежної держави, українські митці та той чудернацький прошарок суспільства, який називають інтелігенцією. Під "патріотичним рухом" я маю на увазі не зорганізований рух, а саме світосприймання себе як українця, ототожнення свого майбутнього з долею цієї землі і її перспективою.

У цих прошарках найбільш помітний потяг до окремішності нашої нації. У цьому середовищі найбільш вирують ідеї української самоідентифікації ціною безболісної самодостатності в результаті розлучення із братом, сестрою, багатою коханкою й компанією тимчасових друзів проти когось.

Оскільки більшість представників цих верств проживає у великих містах - то вуглик українського патріотизму жевріє саме там.

Українське село виключається не тільки тому, що воно не надає своїх представників у ці верстви. Адже там майже відсутня народжуваність, а сільські люди похилого віку в переважній більшості сумують за радянськими часами, як рак за посвистом.

Українське село колись жило за українським звичаєм не тому, що прагнуло до цього, а тому що інакше не вміло. Воно ніколи не було свідомо патріотичним, воно завжди, протягом усієї історії, займалося лише виживанням. Воно консервувало український спосіб життя, а /але не стверджувало його, не розповсюджувало.

У сучасному світі, світі агресивної реклами, агресивного проникнення культур та систем цінностей у маси, селянські цінності виявились беззахисними та крихкими під напором чужих модернових культур.

Неагресивна селянська споживацька психологія склала прапори перед агресивною інтернаціоналістською споживацькою психологією.

Треба зауважити, що вихідці із села ставали свідомими дієвими патріотами, тільки коли переїздили в місто. Насамперед, за освітою. Студенти, приймаки міст, повільно позбавляючись своєї селянської цільності, аби набути структурованого мислення городянина, розбавляли канцерогенну духовність міста й запліднювали інтелектуальну витонченість українського патріотизму - селянською впертістю, витривалістю та настирливістю.

Але треба з'ясувати, що таке патріотизм для тих, хто намагається його плекати.

Патріотизм - це зброя захисту.

Що такого ми маємо, що потрібно патріотам захищати?

Ми маємо державу. - Але її має захищати армія.

У нашому випадку це скоріше будуть робити партизанські загони: розрізнені з'єднання тиверців, полян, волинян, сіверців, подолян, дикопольців тощо. Армія ж у разі війни, вірогідніше по контракту локально захищатиме маєтки й палаци олігархів. У тих, на відміну від держави, є гроші, аби її прогодувати. Таким чином, у нас буде контрактна армія, про що довго обіцяли колишні більшовики.

Також захист держави належить до функцій держапарату.

У цій царині зовсім занедбано. Стосовно персоналій виконавців ми в оману не впадаємо. Маємо надію лише на те, що багатостраждальній нашій державі, як і у випадку з отриманням незалежності, знов на дурняк поталанить: не було щастя, так нещастя допомогло, не втрутяться - вже не нашкодять, і дай Боже, нашому теляті та й вовка загризти.

Маємо трохи майна. Але його захистить властивий нам "куркулізм", озброєний вилами та силою наших проклять крадіям.

Патріотизм же має захищати нашу національну самоідентифікацію. Наше бажання бути українцями всупереч усьому й завдяки всьому.

Самоідентифікація - то річ тонка, як прожилка м'яса в шинці. Що її визначає?

Що, насамперед, вирізняє нас проміж інших народів? Ми що, маємо в побутовому житті якісь особливі устремління?

Та ні. Як усі ми мріємо поїхати у відпустку до теплого моря. Як і всі мріємо жити заможно, і щоб ніхто не заздрив. Однаково наші чоловіки мріють бути рантьє, а жінки мріють про сильних і багатих чоловіків в обранці.

Їмо, кохаємося, випорожнюємося, відпочиваємо, дихаємо, помираємо теж не якимось особливим чином відносно інших народів.

Може, нас відрізняє набір хромосом? - Не смішно.

Головним стрижнем нашої самоідентифікації є наша культура. Наша багатогранна культура - мова, гумор, пісні тощо - і робить нас українцями. Формує наш менталітет і нашу відмінність від інших народів.

Я знаю багато українців різного походження, які живуть в Україні, і живуть в український спосіб життя. Бо на певний спосіб життя спонукає ареал проживання, територія, клімат, природні умови, та зручність і доцільність жити так, які з цих передумов виходять.

Націю ж формує тільки культура.

Культура, пестування якої не можна віддати на відкуп гарячим головам, холодним серцям та брудним рукам. Це те, чим не можна знехтувати, як "не першочерговим" і "не життєнеобхідним".

Виходячи із цих чинників, ми бачимо, що головним завданням наразі для українського патріотичного руху є створення сучасної модернової української культури. Вона є найефективнішою зброєю не тільки в боротьбі за душі на внутрішній арені. Вона тією силою, яка зваблюватиме в наше українське лоно не тільки етнічних українців, мандрик, розкиданих по всьому світу, але й іноплемінні творчі пасіонарні елементи, які побачать у нашій пропозиції можливість творчо реалізуватися в українському руслі.

А головна проблема українського патріотичного руху вказана в Біблії: не вливають молоде вино в старі міхи.

Старі міхи - то шароварна, склепана на швидку руку за часів "совка" "шароварна культура" і ідеологія "шароварщини".

Нова модернова українська культура, як і новітній український патріотизм, патріотизм новоствореної незалежної держави, як молоде вино, не утримується в застарілих міхах та вузьких рамках пришлепкуватої гуморесково-глечикової "шароварщини".

Як старі підгодовані цвіркуни, "шароварники" закликають новітнього українського Буратіно згнити в коморі батька Карло, не шукати сенсів золотої свердловини.

Допоки носії "шароварщини" правлять бал в патріотичному русі і в нашій культурі, а потужна культура є підвалиною будь-якого патріотизму (не млеко ж і яйки боронити!), наша молодь відчуватиме сором, вторинність і вайлуватість перед іноземною обгорткою лайна. А тим часом оце лайно за допомогою творчих барвників та гламурних посилювачів смаку імені Петросяна перетворюється для очманілих "хохлів" у цукерку.

Наші прямі конкуренти перемагають нас "Курсантами", "Солдатами", "Інтернами", та іншими вигаданими персонажами майбутніх підручників історії. Саме так, історію писатимуть із них, а не гарматного м'яса вісімнадцятирічних недолугих рязанських хлопців, які загинули безпорадно в Чечні від хижості комерційних апетитів їх генералів!

Вони роблять цих телевізійних франкенштейнів в уяві більшості українців - живими, на відміну від ікон "шароварників".

Програвати в культурному просторі українцю - ганебно!

Усе одне що визнати пріоритетність баранини над свининою! Або що вуса вірменських жінок довші за козацькі!

Будь-які війни виграють не солдати. Війни виграють поети, сценаристи, літературні негри, липарі, бітли, репортери з оглядачами, ваганти, кобзарі, автори Біблії, Іліади, Енциклопедій...

Немає сенсу в жертовному подвигу, якщо він яскраво не оспіваний поетом. Якщо він лишився невідомим для тих, заради кого здійснювався. Хай краще подвигу не було, але його вигадали для широких електоральних мас, ніж він був, але загубивсь.

Головне не те, хто сьогодні переміг. Головне - як завтра це оцінюватимуть онуки.

Поразку обернути на перемогу, обернувшись вовком вигризти млявість народної душі до хтивого хрящика, за який відповідає смажений півень. Ось завдання нині й присно й навіки віків.

Щоби українці зрозуміли, що смалений вовк у профіль "ето што-то одно", а смалений вовк у фас - "ето што-то другоє". Оту шпарину і розширює до масштабів державницького тракту "го вест, го хімселф" наше бажання оригінальничати за власний рахунок.

Хочете бути персонажами й діючими особами української історії? Не заважайте маленькій титанші, українській модерновій урбаністичній культурі, позбутися невластивого рахіту!

Бо вона, коли виросте, помститься - забуде про вас!

А патріотизм, завдяки новітній міській модерновій українській культурі, матиме не тільки автомат, але ще й набої до нього.

                                                         
Сергій Левитаненко, спеціально для УП

КОТОВСЬКІ ПАРТИЗАНИ дякують панові Сергію Левитаненку за висловлені ідеї і підтримують їх в повному обсязі. Ми теж знаємо, як виграються війни.

http://www.pravda.com.ua/columns/2010/11/2/5523269/

Немає коментарів:

Дописати коментар