“Страшно, коли у своїй державі не можеш розмовляти рідною мовою”, – біженці зі Слов’янська

У рідному місті їх називали бандерівками, фашистами. Та вони вперто розмовляли українською мовою і виховували дітей в українських традиціях. Але коли на вулицях з’явилися танки, військові з автоматами, героїчні матері вирішили задля безпеки дітей переїхати із рідного Слов’янська до Тернополя.

«Моя родина дуже патріотична. Ми з чоловіком Михайлом організатори багатьох проукраїнських мітингів, були членами різних патріотичних організацій. Знаєте, я усе своє свідоме життя борюся за права українки. Ми навіть змушені були поміняти школу для дітей. Мою донечку звати Ганнуся, а вчителька вперто називала її Аня. Син заступився за сестричку і почав конфліктували з вчителькою, після чого вона назвала його фашистом і уся школа почала так обзивати. Це страшно, коли у своїй державі ти не можеш розмовляти рідною мовою. Коли в магазині прошу українською продати цукор, продавець коситься і російською відповідає, що не розуміє, чого я хочу. А вони ще бідкаються на утиск російськомовного населення. Не правда, там страждають ті, хто хоче розмовляти рідною українською мовою», – розповіла одна із жінок Оксана Нечепоренко.

Мати-патріотка приїхала до Тернополя з двома дітками, ще й вагітна. Дасть Бог в середині червня у їх сім’ї буде поповнення. Її героїзму та національній свідомості можна позаздрити. Вона розповіла, що у 2012 році балотувалась у мери Слов’янська. Тоді їй підпалили хату. Разом із чоловіком є організаторами щорічного забігу за здоровий спосіб життя. Під час нього колоною із українським прапором та вигуками «Слава Україні!» оббігають усе місто. Услід часто чують «бандеровцы».



«Я завжди боролась і ніколи не думала їхати з рідного міста, та коли позакривали школи, на вулиці виїхали танки із російськими військовими, мені стало страшно. Не за себе, за дітей. В інтернеті прочитала, що у Тернополі є центр прийому біженців, звернулася туди. Тут одразу ж зголосилися нам допомогти. Спочатку ми жили у депутата Ігоря Костіва. Нині, завдяки зусиллям голови Великогаївської сільської ради Олега Кохмана, оселилися у цьому мальовничому селі», – продовжила жінка. Пані Оксана запевнила, що прихильників проросійської влади у Слов’янську абсолютна меншість і з кожним днем ще зменшується. І це не дивно, оскільки зачиняють підприємства, магазини, розкрадають майно, люди залишились без роботи.

Вікторія Бабенко – подруга пані Оксани. Жінки дружать ще зі шкільних років. І сьогодні разом відстоюють право називатися українками і розмовляти рідною мовою. До Тернополя Вікторія приїхала разом із шестирічним синочком. Каже, що не шкодує про свій вчинок. Разом із подругами облаштовується на новому місці і чекає на приїзд чоловіка.

«Мій чоловік моряк. Він пішов у море саме перед тим, як почались усі ці заворушення. Повернувшись із плавання, одразу приїде сюди. Вдома, у Слов’янську, залишились батьки. Сьогодні їм закидають, що я зрадниця, бандерівка. Мама на те відповідає: «Чому моя дитина зрадниця, вона – українка і поїхала в інше українське місто, а ось ви – справжні зрадники!».

Жінка ще не знає, де житиме у майбутньому, про це радитиметься з чоловіком, але впевнена, що назад не повернуться.

З Лідією Івановою жінки познайомились на мітингу в честь річниці з дня народження Тараса Шевченка. Коли запропонували їй поїхати до Тернополя, вона, не довго думаючи, погодилася.

«Ми вражені, наскільки тут приємні люди. Донечка, пробувши лише кілька хвилин у Тернополі, потягнула мене за рукав і сказала: «Мамо, давай тут залишимось, тут так добре, усі розмовляють українською мовою». Тож ми вирішили обжитись тут. Поки будемо жити усі разом, у цьому будинку, а там буде видно».

Олег Андрійович Кохман, сільський голова Великих Гаїв, радо зустрів гостей, знайшов житло. Допомагає облаштуватися.

«Поки оселю облаштовують усім необхідним для життя, жінок візьмуть до себе гаївчани. Коли ж усі роботи будуть зроблені, жінки житимуть разом, таким є їхнє бажання».

Діти жінок зі Слов’янська уже пішли в сільську школу, дуже задоволені. Матусі, привівши діток у перший день до школи та побувавши на щоденній шкільній лінійці, плакали від щастя.

«Усі учні та вчителі стояли струнко і разом гучно співали український гімн. Це було дуже зворушливо, у нас такого немає. Видно, що тут виховують справжніх патріотів. Ми раді, що приїхали саме до Тернополя», – сказали на прощання чарівні жінки, та, на жаль, біженці із свого рідного міста Слов’янськ.

Зоряна Деркач

http://svoboda.te.ua/novyny/strashno-koly-u-svojij-derzhavi-ne-mozhesh-rozmovljaty-ridnoju-movoju-bizhenci-zi-slovjanska-pro-svoje-zhyttja-u-ternopoli.html