Трохи люфту у коридорі долі

Неопубліковане оповідання Сергія Левитаненка

                            Присвячую брату Олексі Ланецькому зі Львова

                            та брату Олегу Присяжнюку з Калинівки

                                    "Мета нашого життя не в художньому втіленні,

                                     а в художньому обрамленні задумки Бога"

                                            Сергій Левитаненко "Сто тарганів на скриню мертв'яка"

                                     "И надо оставлять пробелы

                                      В судьбе, а не среди бумаг,

                                      Места и главы жизни целой

                                      Отчёркивая на полях"

                                            Борис Пастернак

В своєму оповіданні "Інший" Хорхе Луїс Борхес описав зустріч Борхеса сімдесятирічного із Борхесом двадцятирічним. .Головний Містифікатор світової літератури розташував звичайнісіньку паркову лавочку одним кінцем у Оксфорді, другим кінцем у Женеві.

Можливість такої зустрічі Борхес, із притаманною йому вірою у нерозривність людського буття, виправдав ймовірністю того, що хтось один наснився іншому. Хто інший, хто кому наснився - лишилося під питанням.

Та посилка Майстра на сон замаскована під невдалу містифікацію, яка не тільки викриває, але й підкреслює, що диво не лише є доказом, але й саме не потребує доказів.

Персонажі оповідання не дотримали домовленості  зустрітися знову.

Кожен із них, а тут можна сміливо говорити про дві особистості, вважав наступну зустріч непотрібною. Бо вона, мабуть, впливала б на свободу самоствердження, на можливість сприймати життя, як непізнане диво. Вони були налякані. Ця зустріч була для них дивом природи, яке заперечує диво життя. Антидивом.  Скатертиною-самобранкою із стравами без смаку.

Але бувають у людських долях подібні незбагнені дива-зустрічі, важливість та необхідність яких усвідомлюється,  принаймні, однією із сторін.

Бо справжня сутність дива не стільки в пізнанні себе й оточуючого світу, скільки у визнанні факту, що люфт у коридорі  долі існує.

Диво, насамперед, не стільки підказка, скільки ствердження існування закінченого тіла Часу, існування усіх часів одночасно.

Ось одна із таких історій.

                                                              ________________

Темрява, яка сповзала із дахів будинків, і, перемішуючись із повітрям та насичуючи його, струмочилась у підворітні, підвали, двері, вікна, люки, горища та інші щілини улюбленого Олексієм Олексійовичем Міста цементувала вечір.

Олексій Олексійович не любив зиму. До холоду чи до спеки він ставився байдуже, просто не помічав їх. Але світовий день у свої шістдесят п’ять цінував на вагу чогось дорожчого від золота. Він працював тільки, коли його оточуючий світ наповнювали промені сонця, а весь інший час темряви вважав даремне втраченим: нічого нового спілкування із друзями, дружиною, дітьми, випадковими знайомими, отримування свіжої інформації, вибухи почуттів, лоскотний струмок ностальгії йому не надавали. Ці нашарування емоцій, покликані  для  підтримання душевної рівноваги, йому вже лише заважали. Для козака існує єдина справжня пристрасть - служіння, міркував він.

Тому цим зимовим вечором, закінчивши черговий твір у вигляді фентазійного роману, він вирішив не їхати одразу до родинного вогнику, а пройтися вулицями Міста. Пірнути у його вир і трохи насичитися ним.

Тут, у цих кривих древніх провулках старого міста, пройшли його дитинство і молодість, раніше він любив блукати ними. Він не шукав тут сюжетів для життя, а виключно сюжетів для творчості. Так само, як, усе життя, від жінок.

Олексій Олексійович вважав себе містянином, не урбаністом, а саме містянином. Він не користувався вигодами та можливостями, яке надає людині велике місто, але емоційно та творчо надихався та підзаряджався ним.

Усе життя мріяв жити на хуторі - обмежити свій світ, надати йому цілостності та доцільності, позбавити його розхристаності, розкиданості векторів світосприймання, міської культурної  та емоційної захаращеності, окреслити кордонами однорідної та зрозумілої матерії.

Але Місто не відпустило його, воно було його живильним середовищем, родючим ланом для сюжетів його творів, його дратівливою, але спокусливою коханкою.

Останніми роками Олексій Олексійович багато подорожував із лекціями по усьому світу, тому запах, звуки, архітектурні надлишки старих вулиць Барселони, Лондона, Відня, Буйнес-Айреса для нього були більш впізнаванні, аніж солодкуватий дим Батьківщини.

Наразі нагода, зі щемлячим відлунням забутих вражень, поринути у минуле  виглядала, як пригода із присмаком Уліссівських поневірянь у Джеймса Джойса.

Карбуючи крок по бруківці, він дивився униз, кожен камінь слугував йому елементом мозаїки, яка складається у загальну картину майбутнього твору. Отак вони підганяються один до одного - і виникає суцільна цупка тканина оповіді. Кортасарівська гра у класики: стриб, скок, кожна клітинка - сходинка до остаточного задуму.

Занурений у вибудову сюжетних перепитій нового роману, він не помітив, як опинився біля старовинного будинку, де пройшли перші тридцять років його життя.

У кожної людини в житті має бути якір, який утримує його на поверхні доцільності буття і заважає відчувати себе сиротою у бурхливому морі дійсності. Зачіпка, фетиш, ікона, хоругва, словом, підґрунтя рівноваги. Ним може бути якась дрібничка, певна людина, стіни батьківської оселі, найвища точка країни чи стара черешня на подвір’ї, на якій ти провів усі травневі ранки дитинства.

Цей будинок був колись його якорем, котрий проіржавів, був поглинений морською пучиною, та зробив його у цьому світі сиротою.

Сиротою, який, завдяки своїй сиротності, набув за кількістю більше, ніж втратив за якістю. Та хіба це можна співвіднести? Бо розмін років та юнацького ідеалізму на соціальний статус та матеріальні надбання - завжди програшний.

Ошелешений, він закляк перед рідною примарною парадною.

Цей будинок двадцять років назад знесли, і на його місці, височіла, та й має височіти! більш сучасна багатоповерхівка.

Він стільки разів бував тут опісля, малював уявно контури рідної зниклої споруди! Ні, це сон, марення, втома від вигадування та надихання життям нових світів, запалення мозку, його функціонування у режимі автопілоту.

Але попри барабанний дріб здорового глузду Олексій Олексійович не бажав аби цей сон скінчився і обережно увійшов у під’їзд.

Чомусь помацав, ущипнув залізні двері ліфту, потупцяв на ніжній сходинці стертих широких сходів. Відголоски минулого були відверто матеріальними.

Диво зваблювало його і він піднявся на ліфті на п’ятий, останній, поверх. Скрегіт та торохтіння ліфту теж були справжніми,  як колись, і вони заперечували можливість не тільки візуальних, але й слухових галюцинацій. Так непідробно дриґотів тільки один ліфт у світі.

У кінці широкого коридору п’ятого поверху, біля вікна, що боком тулилося до дверей вісімнадцятої квартири, Олексій Олексійович побачив у світлі тьмяної лампочки знайому постать. Ніздрі залоскотав приємний димок легкого "Парляменту".

Обережно, плекаючи хитку ймовірність того, що усе відбувається насправді, він наближався до Олекси.

                                                                   _______________

- Так, у мене четверо онуків і молода коханка на Оболоні. Тебе це бентежить? - тонко у вуса посміхнувся Олексій Олексійович у відповідь на питання: хіба може праведник не бути прикладом у особистому житті, залежати від соціальних стереотипів поведінки та думки оточуючих? О.О.Я. ненавидів свої вуса та вуса взагалі, але мода останніх десятиріч на український козацький генотип змушувала його пестити цей наріст на його біографії, як він жартував поміж своїх. Колись його задовбали мільйони інтернет-форумчан: мовляв, ви письменник-провидець, живий символ українського характерництва - відповідайте статусу, будь ласка!

Ну носити вишиванку він із юнацтва звик, всупереч своїм ретроградним "совковським" батькам, які, навіть помираючи, коли йому виповнився двадцять перший рік, не прийняли його, як вони казали, "бандерівства". Історія довела його ідейну правоту, але вуса, навіть козацькі, були йому осоружні. Та громадська думка дуже консервативна, а він давно не належав собі, принаймні, у суспільній площині.

Та зараз не було нікого, крім нього у цьому світі! Навіть його було занадто: Олекса був такий справжній, що заповнював собою увесь Всесвіт!

Головне, що він не злякався дива! Ні, це, навіть, не головне! Це побічне. А от те, що його проблеми затуляли для нього цей Всесвіт - це було головне! І вимагало вирішення.

- Та невже? - сумно посміхнувся Олекса (Господи, його улюблена саркастична фразочка на усе життя!) - Я радий за себе... Вибачте мені  за мою фривольність (Господи, вдячний тобі за цей шанс побачити свою забуту у змаганнях ніяковість) ...Я так розумію, що це моя коханка та мої онуки... Вдячний Вам.. так ось..

Чому читачів цікавить тільки історія Івана та Марії? Адже існує багато різновидів кохання, які не менш цікаві і у подієвому плані і у кипінні високих пристрастей: любов до Бога, до справи життя, до батьківщини, до великої мети. Хіба там менше адреналіну? Менше надій і розчарувань, злетів і падінь, сумнівів та освітлень, душевної праці і зневаги до тих, хто поряд?

Але ж не можливо зводити усю історію розвитку людської душі до цієї вузької берегової смужки! - Олекса навіть скинув догори руки у відчаї!

- Так, але кохання між чоловіком і жінкою найбільш емоційно забарвлене. Тому і цікаве для мистецтва. Ми витискуємо його і хтивий і платонічний сік та робимо шикарне купажне вино, із витонченим ароматом інтриги та післясмаком мазохічної самопожертви. Інші кохання більш доктринерські, там немає інтриги, передбачуваний сюжет, лише яскраво палає примітивна, не егоїстична, самопожертва, у якій не покопирсаєшся хтивими пальцями.

- Емоція - головне у людській культурі? - начебто заперечив, начебто визнав для себе Олекса. Його шлях до визнання цього факту буде довгий. Олексій Олексійович це знав напевно.

- Подейкують так.

Але втрачати час - не дозволена розкіш. Коли це може припинитися Олексій Олексійович не знав. Раптом марево, яке щільніше за дійсність, зникне? А він не встигне. У будь-який час будинок розтане, як палац Снігової королеви. Як дитячі халабуди, які розбивали безжальними ногами дорослі. Богові, як і їхнім батькам, пофіг дитячі вибудови.

Вони мудріші, та хіба нам від цього легше?

Станемо на позицію людського дитинчати, спробуємо йому допомогти, не безжально, а тихенько, помірковано.

Олексій Олексійович розпочав свій блицкриг:

- Я тобі розповім історію, яку ти ще не знаєш. Одного із твоїх друзів, із якими ти ще незнайомий, засудять на страту. Будуть попереду в України часи, коли її відновлять. Він відмовиться від священика, та від зустрічі з будь-ким із  близьких, але в останню мить попросить зустрічі зі мною. Знаєш, чому він це зробить? Тому, що тюремник, який принесе йому обід, співчутливо скаже: "Це твій останній обід, хлопче". Тобто, він мав на увазі, що у нього не буде  більше обідів у земному житті, після вже тільки обідатиме у Бога. І ось тоді із ним сталася історія - ти ж знаєш  себе, для тебе історія - не тільки ті події, що мають зовнішній сюжет, а насамперед, внутрішній, - якою він захотів поділитися зі мною. Не як із близькою людиною, а як із художником, письменником. Ігор був дуже шляхетною людиною, він не хотів забирати земний сюжет туди; там йому він був не потрібен. А тут, за допомогою моєї творчої сублімації, цей сюжет міг принести людям користь.

- Він був дуже шляхетною людиною, - із гіркотою повторив Олексій Олексійович.

- А за що його осудили? Чи справедливо? - затамувавши подих, схвильовано чекав відповіді Олекса.

Олексій Олексійович сумно посміхнувся:

- Тепер вже я знаю відповідь. Тоді - ні.

- Це - відповідь? Мені не треба поспішати? Мені не треба знати зайвого... ні, сакрального, ні, прихованого до пори?

- Так.

- Бо це змінить мене? Я не виконаю того, що належить? - Олекса так щиро стурбувався з цього приводу, що в Олексія Олексійовича по усьому старому тілу розлилося молодече тепло. Тепер він остаточно не сумнівався, що це саме він, такий самий непідробний, як скреготіння ліфту. Що ця зустріч не сон, не галюцинація, не марення. Подібної реакції жоден самий великий режисер-постановник не прорахує. Бо в кожного своє натхнення. І тільки  він може ідентифікувати свій власний порив, як справжній.

- Ні. Ніякі обставини чи події людину не змінять, принаймні, її внутрішню сутність. Як йшов свій до свого по своє, так і йтиме. І опиниться у визначений час у визначеному місці з визначеним скарбом за плечима. Людина здолає будь-якого дракона, який опиниться на шляху її душі. Та й Бог не посилає людині більше випробувань, аніж вона може винести. Просто тобі не варто марнувати процес пошуків та процес подолання бар’єрів, тим більш ігнорувати  їх завдяки великому знанню. Ці процеси - найцікавіше у житті.

Отримати все і одразу - то найстрашніша кара для людини. Бо лишишся без емоцій, головного смаколику цього світу.

Так ось, коли зачинилося віконце на дверях в’язничної камери, - Олексій Олексійович засунув руку в кишеню, вийняв пачку легкого "Парляменту"  й запалив, - Ігор второпав, що там у нього будуть насолоди більш вищого ґатунку, аніж цей в’язничний обід, але цього обіду в нього вже ніколи не буде, не буде земних страв. Не буде цього присмаку та післясмаку  у роті, не потече преємне гарячий суп по стравоходу. Будуть інші, але не буде цих відчуттів. Тому не можна нехтувати можливостями, насолодами, процесами, відкриттями, які надає нам земне життя. Бо вони неповторні. Він непоспіхом із задоволенням, майже медитиючи, з’їв тюремну баланду, неначе найвитонченішу страву у ресторані "Максим". Мені він сказав, що це була одна із, можливо і не найсолодкіших, але найбільш значущих миттєвостей його життя. Мить розуміння, опанування, поглинання дійсності, та віддання їй належного.

Олексій Олексійович замовк, він з насолодою вдихав і видихав смачний дим "Парляменту".

Олекса про щось напружено міркував. Олексій Олексійович  здогадувався про що. Це було йому на руку.

Ще мить і Олекса розсміявся. Це був оксамитовий сміх звільнившоїся людини. Може від істерики, може від сумнівів, може від вагань, а може ще від чогось.

- Знаєте, можливо, дійсно, не варто, знати завчасного, можливо, дійсно, слід просто насолоджуватись процесом пошуків, здолання бар’єрів та осмислення помилок. Тому я не питатиму Вас про те, що має відбутися у мене в житті і чого варто застерегти ся. Для мене достатньо того, що Ви виглядаєте респектабельною людиною, а, значить, бідність, яка наразі є головною причиною моїх життєвих негараздів, мені не загрожує довічно.

Олексій Олексійович теж весело розсміявся Олесиному жартові, водночас обдумуючи думку, яка тільки-но відкрилася йому. Цікава ситуація перевернутого догори дригом катарсису: він старий більше цікавиться справами себе молодого, аніж молодий його справами, неначе це він потрапив відлюдником на безлюдний острів, яким для Олекси має бути він старий. Це його більш цікавлять порухи душі та відкриття молодого, аніж Олексу його власний, Олексія Олексійовича, досвід, його особистість та відкриття, що він зробив протягом цієї різниці у часі.

Він пильно поглянув в очі Олексі та лагідно запитав:

- Ну давай, розповідай, що турбує та бентежить? Я не про нашу зустріч, а про те, що їй передувало. Чому тобі зараз "Парлямент" не солодкий, а гіркий від кількості випалених цигарок?

І Олекса почав поквапом, нашаровуючи суттєве на несуттєве, розповідати, про неї, про Ларису, про дружину. Про ту, яку він кохає більш за все на світі. Про її вічне незадоволення, буркотіння, немотивовану вибагливість, примхливість, раптову холодність, надмірно закопилену губу, безпідставні вимоги, невіру у його талант, дошкульні глузування над його творчістю, що їй постійно чогось не вистачає, що вона мріє, аби він влаштувався продавцем на базарі, образливо порівнює із своїми знайомими, які на її погляд досягли успіху, бо живуть заможніше від них, гризе його вдень і вночі. Що нестерпно чути це від найріднішої людини, бо він же знає, абсолютно впевнений, що вона кохає його, просто підвладна соціальним стереотипам і має курячі мізки.

Вона хоче, аби він був більш адаптований у цьому світі, як вона каже: жив у ньому, був такий же нахрапистий та  метикуватий як інші, взагалі, її фразочка!, "треба бути, як інші люди"! Вона постійно шантажує його, намагаючись добитися своїх сподівань! Її повсякденна поведінка - це чистий шантаж!

А він на шантаж не піддається! Тому що вірить у справу свого життя, і тому, що, принципово!, не піддається на шантаж!

Ось і зараз не у змозі витримати її поведінку, що руйнує спільне життя, робить його нестерпним, він вийшов покурити сюди, бо її, бач, останнім часом почав дратувати також і тютюновий дим. Усе, що пов’язане із ним, Олексою.  Але ж він кохає її, і вона кохає його! Це ж очевидно, ну підтвердить!

- Так, - розтягуючи слова, повільно промовив Олексій Олексійович, - вона кохає тебе. Це чиста правда. І кохатиме до останнього подиху.

Та Олекса думав про інше і не звернув увагу на наголос.

- Але ж я правильно усе роблю? Стосовно образу життя, свого шляху? - майже благально спитав Олекса

- У Борхеса є оповідання "Троянда Парацельса", яке ти ще не прочитав. У ньому оповідається, що до Парацельса, який мав славу алхіміка завітав невідомий юнак. В одній руці він тримав мішечок із золотом, а в другій - троянду. Він запропонував Парацельсу велику сумму у золоті, усе, що він мав, і попросив узяти його в учні. Але поставив умову: майстер має на його очах створити диво, як доказ своїх надможливих вмінь. Наприклад, спалити у каміні цю троянду, а потім відродити ії із попелу. Тоді він буде готовий присвятити усе своє життя вчителеві. Він кинув троянду у вогонь і вона перетворилася на жменьку попелу.

Парацельс невесело посміхнувся і відповів, що троянду, яка згоріла у вогні, воскресити неможливо. Тоді юнак вибачився, йому було незручно не за себе, а за те, що цей сивий поважний чоловік виявився шахраєм. Він, забравши золото, пішов.  Пообіцяв, що колись, коли буде готовий вірити, повернеться. Але і Парацельс і його невідбувшийся учень розуміли, що це - лише данина ввічливості.

Парацельс, залишившися на самоті, сидів біля каміну. Він узяв пальцями жменьку попелу, промовив Слово - і у нього в руках з’явилася троянда. Та сама.

Бачиш, цей невідбувшийся учень вимагав доказів дива. Без них він не готовий був пройти шляхом митця.

У нас трапилося диво, але воно тебе не схвилювало, не збентежило, та й заціпило ледь-ледь. Значить, наша зустріч була недаремною, бо ти віриш у правильність свого шляху і не вимагаєш для підтвердження дива: розповіді про мій шлях. Віра - це найголовніше, що потрібно будь-якій людині. А віра тому й віра, що не потребує доказів надможливого походження. Ти не опираєшся дійсності, але й не стрибаєш від захвату, словом, ведеш себе, як справжній козак.

- Ні, - спробував заперечити Олекса, можливо, теж тільки із ввічливості, - я - схвильований, просто, мабуть, до кінця ще не усвідомив, не осягнув того, що відбувається.

Олексій Олексійович посміхнувся:

- Кохання, яке тебе зараз охоплює, для тебе важливіше, ніж те, що трапиться із тобою за декілька десятків років.

- Я її кохаю, - розпачливо, і ніби вибачаючись, промовив Олекса.

- Мені можеш не розповідати, я все це відчуваю, і пам’ятаю, усе наче це було учора, - нагадав Олексій Олексійович.

Вони помовчали. Господи, як класно мовчати із самим собою!

Але треба було переходити до рішучих дій, і Олексій Олексійович, пильно дивлячись Олексі у вічі, запропонував:

- Хочеш, я примирю вас, зроблю так що усі ваші негаразди і протиріччя зникнуть? Хоча є ризик, що вона отримає певний шок. Але ж ти, сподіваюсь, собі, тобто мені, віриш?

Олекса подумав і згідно кивнув.

- Тоді запрошуй.

Вони увійшли у таку знайому до дрібниць Олексію Олексійовичу квартиру.

Ніздрі  залоскотав приємний запах із колишнього життя. У подальшому житті, інше житло пахло інакше, але цього запаху стін, килимів, меблів забути було неможливо. До того ж ця чаклунська домішка аромату перших у їхньому житті імпортних шампунів - судячи із неї, Лариса нещодавно помила голову. Запах дурманив, п’янив, але Олексій Олексійович не дозволив собі  зануритися у ностальгію остаточно, бо мав невідкладну справу.

Олекса хитнув головою у бік зали: там працював телевізор і знаходилася Лариса.

Коли вони увійшли до кімнати, вона сиділа на дивані, підібравши ноги під себе і дивилася якийсь фільм. Олексій Олексійович одразу згадав цей шовковий халат, що був на ній, який він подарував їй на восьме березня. Блідо-бузковий із великими червоними маками на стеблинах.

- Ларисо, у нас гість, - промовив Олекса.

Лариса підвела здивований погляд на прибульця.

- Вітаю вас, і... - вона замовкла із відкритим ротом. Її подив та зацепеніння було викликано двома речами: елегантним дорогим вбранням Олексія Олексійовича, такого одягу жінка не бачила ані на кому серед своїх та Олексових знайомих, та зовнішньою схожістю між цим респектабельним гостем та Олексою.

Лариса подивилася на чоловіка, але він, як і гість, мовчав.

Нарешті вона, перериваючи мовчання, під пильним поглядом обох чоловіків, вичавила:

- Ви Олексин родич?

- Ні, я і є Олекса, - весело посміхнувся Олексій Олексійович, стримуючись аби не підморгнути їй.

- Я зараз усе тобі поясню, Ларо. Це - я, але, так би мовити, із майбутнього, - доповів Олекса.

Ошелешена Лариса, дикувато позираючи на обох, із острахом втиснулася у спинку дивана, вона була страшенно злякана.

Олексій Олексійович зробив крок до неї.

- Не підходьте до мене! - заволала Лариса і інстинктивно затулила голову руками.

- Ну що ти, Ларчику мій дорогоцінний, хіба я коли-небудь тебе ображав? - поблажливо посміхнувся Олексій Олексійович.

Ларчик мій дорогоцінний - так називав її тільки Олекса, і лише у хвилини найбільшої ніжності, не привселюдно.

Здається, вона почала микитити у правильному напрямі, бо відвела руки від обличчя і почала, хоча ще й з острахом, але вже із цікавістю роздивлятися гостя.

- Тобто... це - правда? - промимрила запитально вона.

- Правда, як і то, що три роки тому ти, аби довести свою відданість мені, вистригла у себе на лобку волосся у формі літери "О". - Забив останній переконливий цвях у вічко її недовіри Олексій Олексійович.

Олекса почервонів і відвів очі убік. Цей факт, яким він таємно пишався, у інших вустах виглядав як скоєна нікчемами вульгарність. Йому було соромно перед собою літнім.

Лариса ж, навпаки, після цих слів почала дивитися на гостя із прихильністю. Вона була із тих багатьох жінок, які люблять похизуватися перед широким загалом своїми таємничностями і демонструють їх на сторінках глянцевих журналів.

Але наступ потрібно було продовжувати, і Олексій Олексійович, надавши доброзичливого та хвалькуватого виразу обличчю, запропонував їй:

- А хочеш, рідна, я, аби ти переслала мене боятися, покажу тобі тебе у моєму віці? - Ця пропозиція була нездійснена,  але чим можна налякати молоду вродливу жінку більше, аніж демонстрацією того, якою вона буде зморшкуватою старушенцією?

Налякана Лариса підхопилася, стрімко оббігла старого Олексу і сховалася за спиною молодого. Вона міцно притислася до нього, шукаючи порятунку від надможливого.

- Подивишся? - не здавався Олексій Олексійович.

- Не треба, благаю Вас, не треба, - клацаючи зубами захнюпала Лариса, потім схвильовано зашепотіла до Олекси.  - Коханий, врятуй мене, мені страшно, це усе жахливо, усе це не вкладається у моїй голові!

- Гаразд-гаразд, - легко погодився Олексій Олексійович, - не хочеш - не треба. Я ж не наполягаю.

Він, демонструючи мирні наміри, показово позітхнув, широко розвізши руки, щасливо задоволено примружився:

- Як гарно знову зануритися у молодість, відчути себе молодим і бідним. Побачити себе зі сторони. І тебе, моя рідна, теж. Яка ж ти вродлива!

Лариса ще щільніше притиснулася до Олекси, навіть поцілувала його в шию, демонструючи відданість тільки йому одному.

- Може ти маєш до мене якісь питання? Я залюбки тобі відповім на будь-які, - звернувся письменник до Лариси.

Для неї подібна постановка питання була неочікуваною, та вона швидко оговталась. Відпустивши Олексу вона міркувала, дивлячись кудись убік. Потім наважилась:

- Скажіть, а ми станемо багатими? Вирвемося із цих злиднів, які вже набридли? - випалила кохана жінка.

- Так. Олекса стане знаменитим письменником. Найвідомішим в Україні. По декількох його романах у Голівуді поставлять фільми, які стануть бестселерами. Він буде дуже багатим. - Не збрехав Олексій Олексійович.

Куди поділася її настороженість і скутість? Лариса щасливо розсміялася і почала, як мала дівчинка, стрибати навколо  Олекси. Потім пригорнулася до нього, обійняла руками за потилицю і почала цілувати його губи, ніс, щоки, вилиці, підборіддя.

- Милий, милий, я так тебе кохаю! Ти найкращий! Я тебе так хочу! Твоїх ласок! Я так страждала останнім часом  без них! Яка ж я дурна! Давай сьогодні не спатимемо до ранку?! Я зараз приготую смакоту! Влаштуємо бенкет!  Там у серванті пляшка шампанського, діставай її. Ну та, яка на свято приберігалася.

Олекса квітнув, як маки на Ларисиному халаті! Дивився, не зводячи погляду, закоханими очима на дружину.

- Мені вже час. Залишаю вас, голуб’ята, на самому цікавому місці, - повернув їх трохи до реальності, чи, навпаки, вирвав  на трохи часу  із реальності, Олексій Олексійович. - Не жартую: воно хоча і бачене, але, дійсно, цікаве. Із  задоволенням би переглянув, але зичу собі інтимності. Прощавайте.

- Я проведу Вас, - сіпонувся Олекса, зашарівшись вже від свого егоїзму.

- А я - на кухню, готувати вечерю, - щаслива Лариса посміхнулася та чарівно помахала гостю із майбутнього рукою. - Прощавайте.

- Прощавай, рідна.

За дверима вони постояли мовчки. Олексій Олексійович сумно оглядав зниклу старовину.

Колись він так само прощався із цим будинком, востаннє дивлячись на сходинкову клітину рідного п’ятого поверху.  Тоді, переїжджаючи у нове житло, він думав що більше ніколи не побачить рідних стін. Тепер Олексій Олексійович  знав це ще більш впевнено.

Першим мовчання порушив Олекса.

- Я думав, вона про дітей спитає, - зніяковіло, неначе вибачаючись, промовив він.

Олексій Олексійович невесело посміхнувся. Тицьнув старечим пальцем у кнопку ліфта, який із гуркотом та скреготом  рушив на п’ятий поверх.

Вже зайшовши в ліфт, Олексій Олексійович обернувся до Олекси і, важко зітхнувши, спитав, вимагаючи підтвердження:

- А який сьогодні день? Дата?

- Двадцять перше лютого, - розгублено відповів Олекса і поспіхом, про всяк випадок, додав: - Тисяча дев’ятсот дев’яносто четвертого року.

- Ага. Саме так. Поспішай до неї. У тебе буде сьогодні найкраща, найчуттєвіша, найпристрасніша ніч кохання. Ти  запам’ятаєш її на усе життя.

Коли за Олексою зачинилися двері, Олексій Олексійович натиснув кнопку першого поверху.

Під непідробний дриґот старого ліфта старий письменник вкотре згадав, що двадцять другого лютого тисяча дев’ятсот дев’яносто четвертого року його перша  дружина Лариса загинула у автокатастрофі.