середа, 6 серпня 2014 р.

Вибрики та піруети кохання в одній композиції

Оповідання Сергія Левитаненка



                          "Покохайте нас чорненькими, біленькими
                           ми самі кого-хочеш покохаємо"
                                                   Сергій Левитаненко "Хмиз" 

                          "Лінивих людей не буває. Бувають мізерні цілі -
                           тобто такі цілі, які не надихають"
                                                                 Е. Роббінс 

                  "Ви дуже одинокі. І завжди були одинокі. Я теж.
                                       Але вас одинокість пригнічує, а мене радує.
                                       Немає нічого кращого на світі, аніж любити одинокість.
                                       Повірте мені, бо я старший та більш досвідчений за вас.
                                       Якщо володієш мистецтвом одинокості, це робить
                                       тебе сильним, вільним та безстрашним"
                                                                  Борис Акунін "Сокіл і Ластівка"


У долі посмішка крива, але від того не менш приваблива. Це знає кожна людина, яка вважає, що не тільки солодке, але й кисле, солоне та гірке може бути смачним.


За три дні їхнього спілкування ця жінка не посміхнулася жодного разу. Не тільки йому - нікому серед своїх співробітників, підлеглим та керівникам.

Складалося враження, що посмішка не входить у арсенал її привабливості. Але відсутність обеззброюючої зброї, посмішки на принадливих вустах, не робило її жіночі чари менш потужними.

Сергій був зачарований Оленою, і не міг зрозуміти, як ще три дні тому він міг жити та дихати без її щохвилинної присутності. Тепер це видавалося фантастичним, неймовірним, ірреальним. Помінялися полюси, чужий світ став  звичним, звичний - чужим.

Три дні тому він приїхав з Києва у один із обласних центрів до їхніх партнерів по бізнесу. Роботи планувалося на чотири-п’ять днів, і він вважав, що це буде п’ять днів сірої рутини, яку, можливо, розфарбують лише вечори із повіями в готелі чи спілкування по скайпу із друзями.

Але Олена виявилася розумницею та суперпрофесіоналом, і вони вклалися у три дні. Про що Сергій тепер жалкував. Та вигадати ґрунтовну причину для свого перебування у цьому місті ще на декілька днів він не міг. Тобто, він її мав, ще й яку!, але це була не виробнича, не бізнесова причина і викласти її у якості  аргументу тридцятисімерічному чоловікові не личить.

Та неохота із якою він їхав сюди не могла порівнятися із небажанням від’їжджати звідси, яке зараз спопеляє його серце. І це при тому, що він чудово розуміє, що у нього немає шансів на взаємність, на відповідні почуття з її боку.

Вони три роки спілкувалися за допомогою електронної пошти, він бачив її на корпоративному фото, і вона ніколи не здавалася йому цікавою.

Але коли вони вперше потиснули одне одному руки, по його тілу пробіг якийсь струм, який досі з нього не вийшов.

Він захлинався запахом цієї жінки, він божеволів від міміки її обличчя та рухів тіла, безперестанно занурювався  у бездонний сум її сірих очей.

Він ніколи не знав, що сум може бути таким еротичним!

Та все що завгодно може бути еротичним, на кожний товар знайдеться свій покупець!

І ось вони здибалися, два компоненти вдалої угоди, та виявляється, що товар не продається! Вона, бачте, не вважає себе товаром, тобто, вважає себе раз і назавжди проданим колись товаром.

Але, як кажуть, з поганої вівці хоч вовни жмут - тож прощальну, чи святкову, вечерю Сергій з неї витребував. Він був твердий і заперечення та відмови відхиляв - їй довелося таки відправити сина до бабусі і піти з ним  увечері до ресторану. Негарно, звичайно, тиснути на жінку, ще й використовуючи посадовий чинник, але він нічого із собою вдіяти не міг. Побути із нею ще трохи часу із решти у цьому місті - єдиний засіб остаточно не схибнутися і не потрапити до божевільні.

А після келиху "Мартіні" він зробив те, чого не чекав від себе, він освідчився їй у коханні. Незграбно якось освідчився, по-дурному щось верз, ковтаючи слова, і за мить забуваючи їх.

І тут вона вперше розсміялася. Щиро, від усієї душі, не стримуючись. Сміялася вона довго, а потім довго пильно, оцінюючи, роздивлялася його.

- Добре, - врешті промовила Олена, - до питання наших стосунків ми ще повернемося. А спочатку, дозволь, я розповім тобі про себе. Я вважаю, що за десять років терпіння та обітниці мовчання я маю право один раз скористатися послугами "випадкового попутника у потязі". Ситуація підходяща: сидимо вдвох, випиваємо, ти завтра поїдеш і я навряд чи тебе більше побачу, ти видаєшся мені людиною розумною, порядною та делікатною. Ти погоджуєшся на таку роль?

- Так, - схвильовано прошепотів Сергій, бо вона ще не сказала "ні", але, звичайно, пізніше скаже. І, якщо чесно, вона запропонувала йому більше, аніж він міг розраховувати.

- Я думаю, що більшу частину того, що я розповім тобі, ти вже знаєш. Якщо ти зацікавився мною, то, мабуть, за цей час зібрав інформацію, розпитував інших. (Сергій, дійсно, вже знав, що її чоловік сидить у в’язниці за вбивство, що вона кохає та чекає його, що вона виховує сина і має репутацію черниці, яка заважає її кар’єрному зросту, що лише її працелюбність, професіоналізм та всеобізнаність утримують її у фірмі їхніх бізнес-партнерів).

Вона помовчала, мабуть, подумки відхиляючи не головне,  дріб’язкове.

- Знаєш, можливо, Олег, мій чоловік, і не найрозумніша людина, але в ньому є те, що подобається усім жінкам. Кожній жінці. Якась  хижа вовча шляхетність, у сенсі - зверхність. Ну те, про що казав доктор Алізеус у фільмі  "Вовк": сила без вини, кохання без сумнівів. Він завжди упевнений у своїй правоті, у своєму праві... Його погляди
можуть бути помилковими, але вони завжди шляхетні, у сенсі - чесні, щирі. Ніякої рефлексії, мізантропії, самоїдства, тільки  прямий шлях. Шлях конкістадора.

Я була студенткою, філологінею, а він працював охоронцем. Ми познайомилися у одній великій компанії. Усі дівчата, мої подружки, миттєво закохалися у нього. Високий, білявий, із мужніми рисами обличчя, колишній десантник  та боєць спецпідрозділу, у нього тіло бога, струнке, кожен м’яз, як із підручника по античній скульптурі.

А він обрав мене. Як він красиво залицявся до мене! Це було наче у казці. Втілена мрія будь-якої жінки.

За рік ми побралися. Мені було двадцять два роки, йому - двадцять сім. У нас було скромне весілля, тільки для своїх.

Але опісля Олег влаштував вечірку для своїх друзів-побратимів. У найкращому ресторані міста. Дивно, тоді він вважався найкращим.

Коли вечірка закінчилася, ми вдвох вирішили ще посидіти у закладі. При свічках.

І тоді до зали увійшла ця юрба. Хлопці були добряче напідпитку і вели себе зухвало. Їм здалося, що я маю приєднатися до їхньої кампанії.

Олег їм спокійно, але дохідливо, пояснив, що вони мають триматися у межах свого гурту. Але ці покидьки були вже неадекватні. Не тільки алкоголь, але, як потім з’ясувалося, і соціальний статус надавав їм нахабності.

Коли ми вийшли із ресторану, вони вже чатували на нас.

Олег цю юрбу  розкидав за одну хвилину. Але у одного з них виявилась занадто слабка черепна коробка. Це був син, як виявилося, одного із найвпливовіших на той час людей міста. Зараз він вже пішов за своїм єдиним сином.

Олега засудили на десять років. За перевищення. За свідоме вбивство. Хоча їх було вісім, а він один. Але суддя більше боявся за своє життя, аніж опікувався справедливістю.

Коли Олег вже сів у в’язницю, виявилося, що я вагітна. Олегові, сину, вже дев’ять років. Він поки ще батька не бачив.

Спочатку він був маленький, а останні чотири роки ми із Олегом, чоловіком, не бачилися. Він заборонив мені приїжджати до нього на побачення. Каже, що йому важко потім. Що, мовляв, треба дочекатися, коли усе скінчиться та наступить нормальне життя. Я, звичайно, роблю усе так, аби йому було легше.

Олена вийняла цигарку із пачки "Кента" та запалила. Сергій підсунув їй попільничку. Треба було робити якісь рухи, бо що сказати він не знав. І дуже боявся помилитися висловивши якусь дурницю.

Але під очікувальним поглядом Олени був змушений щось казати. На думку спало єдине:

- Скажи, а те, що я тобі освідчився, ну, не те як дурнувато це зробив, а ... взагалі, це - смішно?

- Ні, - похитала головою Олена. - Це - не смішно.

                                                              _______________
                                       

Зранку, коли вони лежали голі на ліжку, на якому, за словами Олени, вже більше десяти років не лежав жоден дорослий чоловік, вона зізналася:

- Знаєш, десять років я не звертала увагу на чоловіків, не помічала їх, вони для мене не існували. Тобто, існував тільки один, Олег. Але коли ми потиснули руки і я подивилася тобі у вічі, мене охопило таке збудження... Якби не воно, ну, якби воно не заважало думати, не лізло звідти в голову, ми би впоралися із роботою за два дні. Як ти думаєш, це завжди так буває, що людина ламається біля фінішу? Через місяць Олег звільняється. Я стільки років терпіла, і дотерпіла би, аби не ти! Чи може з кимсь іншим наважилась? Як ти думаєш, чому я це зробила? Я не маю відповіді, божевілля якесь!

- Струм, - запалюючи цигарку спроквола відповів Сергій, - Божественний Струм. Хіба проти нього встоїш?

- Ти теж відчув його? - Підхопилася і сперлася на лікоть Олена. Вона намагалася, крізь ранкові сутінки, зазирнути йому в очі. - Значить це, дійсно, тому, що це ти. - Вона з полегшенням, щасливо розсміялася.

Посмішки, сміх у неї були дуже гарні, і дуже звабливі, - відмітив Сергій. - Мабуть, тому вона ніколи не посміхалася,  аби не зваблювати чоловіків. Не шукати пригод, спокушаючи слабких.

- Хай, замнемо це питання задля ясності. Зробимо вигляд, що з’ясували, хоча невідповідностей тут виринає безліч. - Рубонула рукою Олена. Вона сіла на коліна напроти нього, і Сергій ледь не захлинувся від збудження. Лінії її тіла у цій позі забивали йому памороки, затуляли усі естетичні канони світу.

- Мене цікавить зараз інше. Поміркуємо чесно? - Сергій ствердно хитнув головою, і вона продовжила: - Якби ти приїхав на два місяці пізніше, у нас би виникла така ситуація? Я не маю на увазі Струм, тут нікуди не дітися, а ось цю ситуацію. - Вона обвела ліжко, та їх на ньому, руками.

- Тобі починати, бо ту ситуацію, в якій ти тоді б перебувала, тобі уявити легше. А для мене - нічого не змінилося б. Тож ти аналізуй, а я відповідатиму на питання, які у тебе виникнуть по ходу. Я не уникаю відповідальності, чесно!

Олена розсміялася: він вкотре відповів на питання, яке вона мала намір, але не встигла поставити.

- Олег для мене - ідеальний чоловік, коханий, мій герой. - Розпочала вона. - Хіба у жінки може бути два ідеальних чоловіка? Чи я подорослішала, і для мене змінилися критерії, і тепер у мене інший ідеальний набір чоловічих рис? Може підсвідомо це склалося, а я просто для себе ще не визнала? Хоча знаєш, якби навіть таке трапилося, я б із духу протиріччя цього не визнала б. Десять років життя - коту під хвіст? Із будь-якою вірою так легко не розлучаються. Так що наявність вас двох у моєму житті викликане якоюсь іншою, допоки мені незрозумілою, причиною.

-  Мене, - невесело посміхнувся Сергій, -  завжди бентежило, й нітило, й дивувало те, що деякі дівчата закохувались не у мене - чи хоча б вирізняли, вподобували - а в інших хлопців. Ні, я не маю на увазі, коли у мене з кимсь були стосунки, які завершились розлученням, я маю на увазі тих випадкових знайомих, чи незнайомих, чи добрих приятельок, словом, які мені подобалися, але які не звернули увагу на мене, як на чоловіка. Найбільш дошкульніше, що серед цих дівчат було багато  вродливих, розумних та порядних. А я ж такий класний! Чому я не став магнітом для них? - у розпачі розмірковував я. - Чому вони, зважаючи на мою присутність коло них, віддавали перевагу у симпатіях іншим чоловікам?

Можна, звичайно, було б примітивно перевести стрілки на жіночу нерозумність, нерозвиненість, невибагливість, меркантильність, як це робить більшість чоловіків у подібних випадках.

Можна також копирсатися у собі, мовляв, ти - недосконалий, ти - десь недопрацював.

Але мені здається відповідь лежить десь у іншій площині. І я теж не маю відповіді на подібне питання.

- Ти намагаєшся це пояснити діями Струму? Хочеш збагнути його природу та властивості?

- Знаєш, згоден, що кожному своє, але якби ще людині додати розуміння, ясності, що є своє. Лякають не помилки в пошуках, вони якраз стесують нашарування, страшно, що через швидкоплинність життя не встигнеш  збагнути, що насправді розшукуєш, і, відповідно, насолодитися щастям.

- Але ми, хоч на хвильку!, встигли! - вкотре щасливо розсміялася Олена

- Чи ти думаєш, що я просто лярва, яка хоче затеревенити свій вчинок, підвести під нього базис пристойності, ошляхетнити власне блядство? - Вона, здається, напівжартома схопила його двома руками за шию, вдала що  душить, а потім притягнула до себе і поцілувала.

Коли тривалий поцілунок закінчився, вона серйозно продовжила:

- Ні, ти не настільки примітивний і вульгарний, щоби так думати. До того ж ти закоханий у мене, так?

- Так, - хрипло підтвердив Сергій.

- А предмет кохання завжди чистий, як оце простирадло до сьогоднішньої ночі. Я дуже охайна.

- Я помітив.

- Коли встиг? Ти ж увесь час дивився тільки на мене, - засміялася Олена. - Та й світла ми, як увійшли, крім, як у ванні,  - не вмикали. Добре, вперше і востаннє збрехав, занотуй собі. Комплімент - не обов’язково лестощі. У мене стільки чеснот, що тобі на двадцять років щохвилинних компліментів вистачило б.

Смуток знов почав краяти серце Сергія: в нього не буде цих двадцяти років щохвилинних компліментів на її адресу у її присутності. Він лише посилатиме їх флюїдами за кілька сотень кілометрів.

Все колись закінчується, і ця ніч несамовитого кохання, нечуваної ніжності, натхненного спілкування теж незабаром  закінчиться, - у відчаї думав Сергій.

Але найгірше, коли все закінчується раптово. І завжди у момент найбільшого щастя, найбільшого торжества тебе підстерігає кінець. Щасливим бути небезпечно, мабуть, сказала би Олена, якби він встиг виголосити цю думку.

Але не встиг, бо задзеленчав Оленин стільниковий телефон.

Керівник їхньої фірми запитав, чи не знає вона бува, де зараз київський гість. Ні, відповіла Олена, він провів її після  ресторану додому о десятій і поїхав кудись на таксі, номеру вона не пам’ятає, бо не звернула увагу. Її шеф вилаявся, потім вибачився, бо дозволяв собі це у присутності будь-кого, крім Олени. Але ж його розбудили о шостій ранку! партнери з Києва, шукають свого колегу, щось там у них термінове, а у киянина стільниковий відімкнений.

А якщо із ним щось трапилось, то хто відповідатиме? Звичайно, він! Не забезпечив представнику фірми, яка дає їм такі фантастичні контракти, належної уваги! Це, до речі, частково і ваша відповідальність, Олено Володимирівно!

- Я йому не нянька! - випалила із удаваною образою Олена.

Потім, щоби якось пом’якшити ситуацію, спитала:

- А може він у готелі? Міцно спить? Він учора трохи зайвого хильнув. Сон алкоголіка, як ви може чули, - Олена ледь встигла проковтнути "як ви знаєте", - короткий, але міцний.

- Та не повертався він до готелю, - простогнав шеф.

- Він хлопець молодий, мабуть, у якоїсь дівчини. Святкує закінчення виснажливої роботи. Скоро повернеться до готелю - бо вже ранок.

- Ще версії є? - холодним тоном запитав шеф.

- Ні, я аналітик у іншій галузі, - відрізала Олена і її керівник відімкнувся.

Сергій дивився на свій телефон, у якому сіла акумуляторна батарея. Хай йому грець, знайшов коли зіпсувати життя. Тепер їм негайно треба було вигадати, як вийти із цієї ситуації із найменшими втратами. Але чи то їхні мізки були занадто розслаблені, чи ситуація занадто складною у невідкладності прийняття рішень - тож вони вирішили притримуватися версії про його візит до повії у стані алкогольного піднесення та неадекватності.

- Просте рішення у даному випадку найкраще, - зауважила Олена.

- До того воно ж підкреслить твої аналітичні здібності і в цій галузі, - пожартував, як йому здалося дуже вдало, Сергій.

У якості помсти Олена настояла саме на візиті до професійної повії, а не на знайомстві та швидкоплинному романі із випадковою цікавою жінкою.

- Чи немає у тебе зарядки для "Нокії"? - поцікавився Сергій. - Зараз би сів на дріт та й протелефонував, дізнався, що за  терміновість?

Мабуть, вона не була у такій нестямі від нього, як він від неї, бо її твереза відповідь здивувала Сергія.

- По-перше, немає. А по-друге, тобі спочатку треба з’явитися у готелі, на тебе вже там, мабуть, чатують, а вже потім - відтелефонувати у Київ. Інакше це буде виглядати страшенно підозріло - ти відтелефонував одразу після дзвінка Андрія Петровича до мене. Поспішай.

Ось і все. Фініта ля комедія, починається драма.

Він похапцем одягався, вона не дивилася у його бік.

Коли він хотів обійняти її, щоби ще раз відчути її чаклунський запах, вона лагідно, але рішуче, відштовхнула його:

- Поспішай. Ще у офісі зустрінемось. Ти ж завітаєш? Твій потяг увечері.

Але зустрітися їм більше не довелося.

Коли Сергій зателефонував генеральному, бо саме його номер висвітлився у "пропущених", йому сказали, що він має мерщій їхати на залізничний вокзал, в касі лежить замовлений на його ім’я квиток до Києва, потім - у офіс, подробиці на місці, але сьогодні ввечері Сергій має на два дні виїхати у протилежний бік України, у Дніпропетровськ.

                                                             _______________


Коли вони зустрічали біля воріт в’язниці Олега, Олена не відчувала сорому та ніяковості. Може цьому спричинився фільм "Мости округу Медіссон", посилку на який кинув на "мило", сумно жартуючи, Сергій. Ситуація, звичайно, не зовсім їхня. Але жіноча правда, вона й у Айові - жіноча правда.

Олена просто знала, що цей епізод, яким би хвилюючим і справжнім від для неї не був, не замутнить їхніх із Олегом  стосунків. Навіть християнські святі мучилися фізіологічними потребами, вона - не свята, вона закохана в Олега жінка. І матір його сина.

Олежик-молодший узяв фотоапарат, який примусив її придбати, аби сфотографувати батька у першу мить зустрічі. Він хотів зробити батькові щось приємне і вигадав лише це.

Хвилини відраховувались зворотно, у бік щастя.

Недалеко від них стояв елегантний, стрункий, вродливий молодик. Мабуть, теж когось чекав.

Ймовірно, сьогодні щасливим стануть не тільки вони із Олегом.

І ось залізні ворота від’їхали убік - і у проймі, яка виникла, з’явилася  висока, кремезна, та така рідна постать Олега.

Сльози заважали Олені роздивитися вираз його обличчя, та вона знала, що він може бути тільки щасливим.

Із відчайдушним вереском стрункий молодик, що стояв поряд, побіг в бік Олега і кинувся йому на груди.

Олег розтулив руки, обійняв його і міцно притис до себе.

Отак вони і стояли: Олег із незнайомцем заклякши у обіймах, а Олена із сином метрів за тридцять осторонь.

Олег, відірвавшись від обіймів молодика, ніжно погладив його по обличчю, а потім, відсторонивши його, посунув до Олени з сином.

Олена була настільки розчулена від зустрічі, що не надала уваги та значення цьому дивному епізоду із дивним молодиком. Але коли Олег підійшов до них і вона побачила похмурий вираз його обличчя, Олена зрозуміла, що почує зараз щось неприємне для них із сином.

Олег обійняв Олену, але якось холодно, не таких обіймів вона чекала десять років! Потім він підхопив і притис до грудей сина.

Олена заплакала.

Опустивши Олежика на землю, Олег знову похмуро подивився на Олену і промовив із деякою ніяковістю, що для нього, того якого Олена знала, було невластиво.

- Нам треба поговорити. Серйозно і не при синові.

- Добре. Вдома поговоримо, - згідно кивнула дружина.

- Ні, зараз. Давай відійдемо убік.

- А як же ... Олежик? - розгубилася Олена. - Він тебе так чекав... Що ж він один стоятиме в стороні ... неначе сирота...

- Це важливо, - вперто наполягав  Олег. - А із Олегом Віталік постоїть. - Він махнув рукою молодикові і той побіг до них.

Спантеличена Олена попленталася за Олегом. Тільки тепер вона почала хвилюватися: про що буде мова? Про їхню ніч із Сергієм Олег знати не міг, чи міг? Невже йому хтось повідомив якимось чином? Дуже сумнівно. Але яка тоді халепа ще їх чекає?

Кроків за двадцять Олег зупинився, розвернувся і подивився  їй у вічі, а потім сказав те, від чого світ полетів шкереберть.

- Олено, я не повернуся із тобою додому.

- Чому, Олеже? - пробелькотіла у розпачі Олена

- Тому, що я кохаю іншу людину і маю намір далі жити із нею, - відрізав Олег. Шматок Олениного серця.

- А як же... Олежик, син наш?

- Так буде краще і для нього.

Олена не могла прийти до тями, повірити, що ця розмова відбувається насправді, що це не жахливий сон сюрреалістичного спрямування.

- Хто ця ... кохана людина? - ледь вичавила питання.

- Він. - Олег хитнув головою у бік Віталіка.

- Олеже, це - жарт? Програма "Розіграш"?

- Ні. Зараз я тобі усе поясню. Ми сиділи із Віталіком у одній камері. Він теж сидів за вбивство. Але отримав лише п’ять років,  бо, на відміну від мене, вбив не мажора. Коли його посадили він був звичайним гетеросексуальним  хлопцем. Але він закохався у мене. Ти знаєш з яким презирством ставляться у в’язницях до гомосексуалістів? Але він пішов на це, на подібне ставлення до себе, заради мене. Він став моєю коханкою. Тільки моєю. Останні чотири роки ми прожили із ним, як коханці. Я теж покохав його. Він звільнився на півроку раніше і ці півроку чекав мене.

Я звик до нього. До життя із ним. Це чесно.

Словом, я зараз піду із ним. Вибачай, але я не зможу тебе  більше бажати та кохати. Як раніш. До того ж я не хочу, аби син знав мене таким. Я не спілкуватимусь з вами. Ти вигадаєш щось для нього, якусь романтичну історію про батька, яка його не травмує. За кілька днів зустрінемося у місті та підемо до РАГСу, подамо заяву на розлучення. Все, бувай.

- Ні, - із рішучістю, якої від себе не чекала, заявила Олена, - я хочу отримати розлучення сьогодні! І вже сьогодні бути вільною.

- Вибач, але Віталій чекав мене півроку, ми скучили одне за одним. Він підготував свято. А в РАГСі - то справа довга. Давай, післязавтра.

- А я чекала тебе десять років, - незворушно стояла на своєму Олена, - тож мої бажання - пріоритетні. Сьогодні.

- Але ж я навіть паспорта не маю!

- Нічого, розведуть по довідці, я влаштую. Отримаєш вже чистий. Подружка не ревнуватиме. Та й не в гріху житимете, - пустила шпильку Олена.

- Ти про що? - спохмурнів Олег.

- Вона, мабуть, дуже переживала, що сплуталась із одруженим чоловіком, - пояснила, криво посміхаючись, Олена.

- Добре, пішли.

Вони відвезли Олега Олеговича до Олениної матері, і поїхали скасовувати шлюб, який ще вчора був підґрунтям Олениного життя, а сьогодні став лише формальністю. Увесь цей час Віталік був із ними. Він тримався трохи осторонь, вів себе делікатно, лише поїдав закоханими очима Олега. Якби він не вкрав у неї чоловіка, він би навіть їй сподобався.

Олена трималася холодно і відсторонено. Лише перед розтаванням не витримала.

Олег вперше подивився на неї співчутливо, теплим поглядом і сказав:

- Оленко, я вірю: ти будеш щаслива.

- Я знаю! - із викликом, нарочито грубо відповіла Олена.

А потім не витримала - погладила його по ретельно виголеній щоці, раніше Олег любив ходити злегка неголеним, і вдивляючись, крізь сльози, у цей теплий вогник в очах колись найбільш рідної людини, щиро прошепотіла: "Щасти тобі, Олеже".

Десь колись вона читала, що жінки шляхетніші за чоловіків, але тільки зараз у це повірила.

Хоча незабаром їй доведеться переконатися, що жіноча шляхетність має межі. Її обмежує так зване "жіноче щастя". Той самий алягер ком алягер стає сильнішим за шляхетність та альтруїзм.

Синові вона пояснила, що його батько став українським розвідником і тепер, за легендою, він має одружитися на іншій жінці, теж розвідниці, і поїхати із нею у далеку країну, - яку - ніхто не знає, бо то  державна таємниця! - і там він працюватиме на благо рідної країни. А в нього, поки ще Олега Олеговича, тепер, напевне, буде другий батько, якого він має любити, бо треба підтримувати легенду батька-розвідника, якого неодмінно перевірятимуть  вороги, так що ти дивись!, нікому - жодного слова, не прохопися, синку!


                                                             _______________


До зустрічі із Сергієм вона готувалася тиждень: швиденько закінчила усі справи на роботі, вперше за багато років сходила до салону краси та солярію, здивувала свою перукарку вимогою зробити їй стильну модну зачіску, купила дорогу косметику та парфуми, новий одяг та білизну, босоніжки на високих підборах.

"В усьому, навіть у щасті, має бути ретельність" - міркувала Олена.

Вона придбала квиток на потяг, який прибуває у Київ рано-вранці, щоби застати Сергія вдома, тепленьким. Зненацька.

І в ніч із неділі на понеділок вона вирушила.

Біля сьомої години ранку Олена, причепурена, крокувала по вулиці, засадженій каштанами та липами, на якій мешкав Сергій, до його будинку.

Тоді вночі він так детально описав їй свій будинок, що вона вирізнила його здалеку. А коли до будинку лишалося метрів зо п’ятдесят, вона побачила Сергія.

Він вийшов із під’їзду і рухався в її бік. Але не сам. За руку він тримав біляву жінку.

Олена одразу оцінила диспозицію: у них був, в тому числі і ранковий, секс. Цей вираз на жіночому обличчі із іншим на переплутаєш. Та й трохи зніяковілий Сергіїв вигляд свідчив про те саме.

Що маємо у мінусі? Вона молодша за мене, та й вродливіша, - нотувала подумки Олена, - одягнена стильно, видно, що дівчина вихована, із гарної родини, дивиться на нього віддано, вдячно і закохано. Тут усе ясно. А от хто вона для нього: засіб уникнути болю від неможливості бути зі мною, нагода забутися-розвіятися, чи щось серйозніше? Сюрпризи долі  стають для мене вже закономірністю, тож допускаються навіть неймовірні варіанти... А втім, яка різниця?!

"Ні, - сказала собі вголос Олена, - вдруге ніяка шльондра не забере у мене коханого чоловіка. І це - не смішно".

І вона, гордо підвівши голову та поправивши неслухняний кучерик модної зачіски, рішуче попрямувала їм назустріч.

Сергій Левитаненко

Немає коментарів:

Дописати коментар