субота, 9 серпня 2014 р.

Вчора було 8.08. у п'ятницю. Є привід замислитися

Оповідання Сергія Левитаненка




Спроквола бувальщина розповідається, але миттєво, товариш оперативний черговий, від такої бувальщини кров в жилах стигне.

Ми із Толяном ходимо парою. Ні-ні, ми гетеросексуали. Працюємо ми разом, на одній машині їздимо. Як би вам зрозуміліше пояснити? Ну, як Мел Гібсон із цим літнім негром. Ми - санітари на "Швидкій допомозі". Четвертий рік вже.

Влаштувалися ми на цю роботу, коли нас обох з медичного інституту вигнали. Його по сукупності фактів (пияцтво, нехлюйство, бешкетування, безнадійний кретинізм), а мене за інцест.

Наш ректор вважав, що викладачі мають бути для студентів - другими батьками. І, уявіть, цей цапобородий застає мене із викладачкою увечері в одній з аудиторій храму науки за явно не медичними дослідженнями людського організму. Коли її голі цицьки були викладені на столі серед конспектів. Я намагався нав'язати йому лінгвістичну дискусію, всіляко апелюючи до початкового, можна сказати джерельного, значення слова викладачка.

Але він був невблаганний, як проказа. Словом, затаврували і вигнали.

Влаштувалися ми  спочатку неначе тимчасово, перетерпіти чорний день, а потім сподобалося.

Якось у ката запитали, за що він любить свою роботу? Ну, по-перше, на свіжому повітрі працюю, - відповідає, - а, по-друге - із людьми. Ми теж - на машині їздимо лише з вітерцем, а що стосується легкодоступних медсестричок, то їм ми - зовсім не брати, а хлопці із "Швидкої допомоги". Вони так і говорять, із блудливим вогником в очах: "Хлопці, "Швидка допомога" потрібна".

Ви коли-небудь займалися сексом в реанімації?

Навряд чи. Як про це  древні казали: або ви ще не в реанімації, і секс у вас може бути, або ви вже в реанімації, і сексу у вас бути не може. Секс в реанімації - це наша санітарська прерогатива і привілегія. Непередавані відчуття, скажу я вам.
 
До того ж добу працюєш, троє діб - вдома. Робота, як то кажуть, не бий лежачого. Ми і не б'ємо. Ось так і живемо знічев’я, як плейбої від сохи.
 
Все в нашому житті було б добре, рівно і гладенько, якби в календарі на один день менше було.
 
Нещасливий для нас день - восьме серпня.
 
Восьме восьмого.
 
Позаторік в аварію в центрі міста втрапили. Ледве живі залишилися.
 
А в поза позаминулому році привезли до нас в лікарню пораненого бандита. Прооперували його. Сестрички перев'язали. Звідки у нього взявся пістолет, так і не з'ясувалося. Напевно, хтось із друзів підсунув, які біля палати гуртувалися. Лежав він, марив, раптом підхоплюється -  в руці у нього пістолет.

Інші пацієнти палати, крім того, що під крапельницею був, забилися під ліжка.

Тоді цей  йолоп  вискакує в коридор і, з криком "не візьмете мене, суки!", починає шмаляти на всі боки. Куля промайнула в сантиметрі від моєї голови.
 
Погодитеся, тенденція в наявності (а шрам після аварії - на плечі!)
 
Логічним продовженням цієї історії в минулому році став наш похід до головного лікаря з проханням відпрацювати чергування в іншу зміну.

Він нас уважно вислухав, обізвав містиками і  кабалістами, і вигнав.
 
Неприємностей чекали з самого ранку. Але день минув буденно, без ексцесів. Звичайний день.
 
Ближче до кінця зміни, ми розслабилися. Сьорбнули з медсестрами спирту, і я повів Свєтку в підсобку.
 
Свєтка у нас новенька. Вона довго придивлялася до вільних порядків, що панують у нас у відділенні серед персоналу.

Але сама до пори утримувалася. Видно, до кандидатів придивлялася. Вибирала. І ось сьогодні погодилася.
 
Я - на сьомому небі від щастя. Помахую ключами, як пальмовою гілкою першості. Двері зачинив.

Ну, думаю, якщо Свєтка нічим не хворіє, то в прикмети я більше не вірю.
 
Лише я зі Свєтки трусики стягнув, влітає в підсобку Толян, порушуючи всі неписані джентельменські угоди, і кричить: "Марат, терміново висуваємося в Матвієвку, мужика з інсультом треба привезти".
 
Матвієвка - це село кілометрів за сорок. Глушина. Путівцями доведеться трястися.
 
"Шайтан би тебе злапав, Толян, - відповідаю, - не міг мене ще п'ять хвилин пошукати? Я вже в образ увійшов".
 
Цей дурень зуби на продаж виставив і нахабно заявляє: " Старе життя ми ще врятувати встигнемо, а ось чи удасться тобі зачати нове - невідомо. Вибору немає - поїхали. Це наша професьон де фуа".
 
Свєтка трусики одягає, губи закопилила. Її зрозуміти можна. Поки ми туди-сюди обернемося, у неї зміна закінчиться.

Чекати вона мене не буде. Треба встигнути на останній трамвай. На таксі ані у неї, ані у мене для неї - грошей немає.
 
"Вибач, - бурмочу, - люба, професьон де фуа".
 
У коридорі мене чекає Толян. Зуби його блищать, як чоботи  есесівців.

"Оскільки, - говорю я йому, - ти завжди  сидиш в машині на передньому сидінні, прикривай рота рукою, а то водіїв зустрічних авто засліпиш. Одну аварійну ситуацію ти сьогодні вже створив".
 
"Старий, я хочу тобі дати добру пораду. Якщо ти її притримуватимешся - життєві негоди відступлять. Запам'ятай головне: ми не коханці, ми - алкоголіки".
 
"Це у вас так, а у нас, у татар - по-іншому".
 
"Який ти татарин? У тобі татарського залишилося - лише чорні брови врозліт".
 
"По твоєму, брови -  це єдине, що об'єднує мене із моїми предками?"
 
"Звичайно. І те - по випадковому збігу. У них брови розліталися, коли вони назустріч вітру на конях скакали, а у тебе від постійного здивування, відтоді, коли ти вперше у велике місто приїхав".
   
Як пишуть у романах, ось так, пікіруючись, ми із ним дійшли до машини. Встрибнули в неї. Привіталися з Віктором Івановичем, водієм нашим.
 
"Чого такий засмучений, Маратику?" - питає.
 
Ну, що я йому відповім? Він у нас посміховище. Дружину кохає. Мовчу.

А усередині у мене вирує розтривожений вулик. Тому, що я - нормальний здоровий чолов’яга. І організм у мене неслухняний. Як і належить.
 
Через цю ситуацію ми про восьме серпня і забули. Як потім з'ясувалося, дарма.
 
Приїхали ми в означену Матвієвку. Знайшли потрібну адресу. Мужикові начебто трохи легше. Навіть слабенько усміхається.

Ми його підбадьорили. З жартами-примовками завантажили. Поїхали назад. Мужик тримається по-молодецьки.

Та і ми бачимо, що небезпека минула. Навіть Віктор Іванович відчув - не жене машину на вибоїнах.
 
Розімлівши, замовкли, кожен почав про своє думати.

Ну, хто про що, а голий, тобто я, про баб. Коли туди їхали - про Свєтку думав, назад - про бабу. Будь-яку. Головне, теплу, і з цицьками.

Завівся, дурень. Це восьмого серпня-то! От вже, отож бо і ще б пак - якщо хоче Бог покарати людину - то додає йому потенції.
 
Почало темніти. Сутінки густішають і струмочаться темрявою. Їдемо через ліс. Дорога не пряма. Нанизуємо повороти, як шматки баранини на шампур.
 
І ось за черговим поворотом дорога випрямилася, і ми бачимо: попереду щось біліє. Я відразу визначив - жіноча сукня. Чомусь на думку спало порівняння із самотнім вітрилом в темному бурхливому морі.

Під'їхали ближче, бачимо, вона голосує. Жбурляємо якір.
 
Дивно влаштовані чоловіки (а нас в машині четверо, і ніхто не заперечив), голосував би мужик, хай найжалюгіднішого вигляду, хрін би зупинилися. Вночі, в лісі! А баба - і сумнівів не виникло.

Хоча підбирати жінку в подібній ситуації не менш небезпечно, ніж чоловіка. Ви ж знаєте. Вже, скільки разів твердили світу і про кошару, і про псарню, і про те, що хтось когось у темний ліс відволік,  і що баба на узбіччі небезпечніша за пістолю, а все наука не навчає. У чоловічому серці і в машині для самотньої голосуючої жінки завжди знайдеться куточок.
 
Вона зазирнула в кабіну. Боже, до чого ж вродлива баба! "Хлопці, до Артамоновки підвезете?"
 
"Десять кілометрів нам по дорозі, - узяв слово Віктор Іванич, - а потім чотири кілометри убік".
 
І тут заметушився наш уявний алкоголік. "Нічого, Іванич, довеземо. Не кидати ж людину вночі в лісі. Ми ж, зрештою, "Швидка допомога". Це наша...".

"Я знаю, професьон де фуа".
 
Толян, з граціозністю віслюка і мімікою циркової мавпи, вискочив із водійської кабіни і відчинив їй двері до нас. Навіть руку намагався подати, пташеня гнізда Чикотіллова. Не ображайся, звичайно, Толян, але це було жалюгідне видовище.
   
Вона, не торкаючись його руки, що я злорадно відзначив, проковзнула до нас у салон. Свіже випечений коханець тицьнувся за нею. Коли всі розсілися, і машина рушила, познайомилися.  Виявилось, що звуть її Діна. Їй дев'ятнадцять років. Живе вона в Артамонівці. Її хлопець  живе в сусідньому селі. Він віз її додому на машині. Вони посварилися, і він висадив Діну із машини. Сам поїхав додому, а їй довелося голосувати.
 
"Марат, - простогнав Толян голосом артиста Папанова, - ти б зміг кинути таку жінку?".  Всі розсміялися.

Тут  потрібно відзначити два моменти, які мені зараз видаються важливими. Розумієте, від неї чимось пахло. Може бути настоянкою від комарів,  виготовленою на спирту, або спиртним, ну, напоєм. Нам тоді здалося, що вона злегка п'яна. Але гусарам це лише на руку. Із підхмеленою бабою завжди домовитися легко. А вже з сільських алкоголь і зовсім будь-які гальма знімає. Словом, накльовувалася пригода.

Я вже хотів її немов би ненароком по коліну погладити, та тут Толян відкинувся на спинку сидіння, і робить мені із-за її спини відомий нам двом  знак: чесна конкуренція, і - без образ. Хрін з тобою, думаю, все-рівно я заб'ю тебе за усіма показниками.

Так, і другий момент: коли Толян знак робив, мені здалося, що у неї на губах промайнула усмішка. Неначе, вона побачила, і, головне, зрозуміла, про що мені Толян сигналізує.

"Нісенітниця, звичайно" - подумав я, і забув.
 
Толян, наївно вважаючи, що перевершує мене інтелектуально, завів розмову про походження імені Діана. Верзив щось про мисливицю, про богиню, про незлічену кількість заарканених коханців.
 
На мій подив, вона жваво включилася в бесіду,  і досить дотепно відповідала на ці водоспади банальностей.
 
Мене уразив  її голос - низький, грудний, чуттєвий, з якимись бархатистими переливами.

У тембрі її голосу, в інтонаціях, в манерах, в зовнішності, в посмішці  було щось не наше, не місцеве, не сільське.

Але що неймовірно вабить і інтригує. Недоладна невідповідність запропонованих обставин і результату.

Начебто доярка з Рязанщини - раптом маєш - заговорила з прибалтійським акцентом.
 
Спостерігаючи за нею, я зрозумів, що хочу із Діною ще раз зустрітися. Що хочу з нею не разових, а серйозних стосунків. Ні, не платонічних, звичайно, а в сенсі довгострокових. Вона мене вабила. Вона мене схвилювала набагато серйозніше, ніж хотілося б. Я поглянув на Толяна, і мені здалося, що він відчуває приблизно те ж.
 
Точно, Толян?
 
Ну, ось. Тут машина зупинилася. Їй пора виходити. Я запропонував обмінятися телефонами. Вона погодилася. Дала свій, записала наш. Я поглянув у вікно і побачив, що машина зупинилася на краю села.
 
"Який будинок твій?".
 
Вона невизначено махнула рукою: "Там".
 
Було вже зовсім темно. Єдина вулиця Артамоновки наявністю ліхтарів не радувала. І я викликався її провести. Толян висловив бажання приєднається до благого почину.
 
Вона почала відмовлятися. "Ось мій будинок. Поряд".
 
Але, якщо слов’яни із татарами об'єднаються, хто проти них встоїть? Я напівзапитливо сказав Віктору Івановичу: "Ми швидко".
   
Він кивнув.
   
Пішли. Вона попереду. Ми удвох за нею.
   
І тут почалося дивне.  Вона підійшла до першого будинку і зазирнула в освітлене вікно. Секунд тридцять  дивилася. Потім мовчки, перейшла до наступного будинку і зробила те ж саме.
   
Вона підходила до кожного, кожного!, будинку і зазирала у вікна.
   
Причому, якщо в її позі відчувалася цікавість, то обличчя була цілком відчужене. Таких облич я ніколи в житті не бачив. Застиглих, як мертвий півень в холодці.
   
На нас вона не звертала жодної уваги. Ми, здивовані, пленталися за нею.
   
Вулиця закінчилася. Почався якийсь паркан. Напевно, за ним будівництво. Вона, прискорюючи крок, йшла уздовж паркану.

Ми переглянулися: "Куди? Далі чисте поле". Але продовжували човгати за нею.
   
Огорожа закінчилася, і вона повернула за неї.
 
Господи, дякую тобі, що ти є, і, що ти багатоликий! Ти прийшов на допомогу нам в образі примітивного акумуляторного пристрою.

За мить до того, як ми ледь не повернули услід за нею, у мене спрацювала рація.

Я був змушений зупиниться і відповісти.
   
Черговий поцікавився, нашим місцем перебування. Просив швидше приїхати. Поступив терміновий виклик, а послати нікого.
 
Коли я відключився ми, повернули за огорожу. Але там нікого не було.
 
Ні, розумієте, там був пустир. Величезний пустир. Куди вона могла подітися? Йти нікуди. За пустирем - ліс.
 
Ми її окликнули. Раз. Другий. Чекати або шукати її не було часу.
 
У машині, коли сторопілість минула, і до Толяна повернувся його звичний менторський тон, він поплескав мене по плечу і сказав: "Не переживай, друже, це світ вродливих жінок і удачливих чоловіків, і нам в ньому солоденького - зась".
 
Наступного дня, відіспавшись, ми вирішили подзвонити їй. Начебто турбуємося, куди вона запропастилася, чи не сталося чогось із нею.
 
Набрали номер, який вона дала.
 
"Алло", - відповів чоловічий сиплий голос.
 
"Напевно, батько", - промайнула у мене думка.
 
"Добридень. Вибачте, Діну можна почути?".
 
На тому кінці слухавки запанувало мовчання. А потім нам відповіли: "Поганий жарт, хлопці, Діна вже два роки як померла". І - гудок відбою.
 
Ну, скажіть, що, що нам із Толяном робити, після того, як сьогодні зранку, восьмого серпня, у нас задзвонив телефон, і я почув знайомий голос: "Привіт, хлопці. Це Діна. Чому не дзвоните? Може, зустрінемось?"

Сергій Левитаненко

http://durdom.in.ua/uk/main/article/article_id/8609/user_id/4495.phtml

Немає коментарів:

Дописати коментар