четвер, 3 жовтня 2013 р.

Опале листя 2

Оповідання Сергія Левитаненка



                         "И исполнители мистерии
                         в притихшем судорожном зале,
                         мы были то, во что мы верили,
                         и то, что мы изображали".
                                   Варлам Шаламов

                        "Мы даже в распутстве убоги,
                        и грустно от секса рутинного,
                        читая, что делали боги,
                        покуда не слились в Единого".
                                Игорь Губерман. 


                        "Миссия искусства - создавать ирреальные горизонты.
                        Чтобы добиться этого, есть только один способ - отрицать
                        нашу реальность, возвышаясь над нею. Быть художником –
                        значит не принимать всерьез серьезных людей, каковыми
                        являемся мы, когда не являемся художниками".
                                  Ортега-и-Гассет "Дегуманизация искусства" 



Давненько він не брав в руки шашечок. Осьдечки він в м'якому кріслі. Перед ним стіл із зеленим сукном, розкресленим під Техас. Дилер Марина і інспектор Оля поштиво посміхаються йому. Адже кожне велике кохання гідне пошани. А він шалено закоханий у Техас. Бо у нім - вічна краса новизни. Як сам він говорить, в житті він бачив і випробував все. Та карткові розклади в Техасі непередбачувані, і часто не бачені раніше. Емоція махає павичевим хвостом. Це гребінець - черствій людині рани почухати.

Так, дві пари старші. Чудово! Тільки не розслаблятися! Роздавай, красуне! Дві пари є. Трійка на флоп! Шикарно! Фул хаус! Що?! Звідки вона даму дістала?! Фул хаус старший! Із фул хаусом програти, красуне! Й, к, л, м, н! Звідки ти цю даму взяла?! Роздавай! Давай, сам підрізатиму!

На обрії замаячив Сергійко. Спускається по сходах із ресторану. Побачив його. Остовпів. Картина Рєпіна "Не чекали"!

- Володьку! Привіт! Як? Ти живий?! Слухай, тебе ж вбили! Я по телевізору в "Кримінальних новинах" бачив.

- Так ... вбили (мала ймовірність, але у неї може бути таки флеш. Дідько б узяв вишкіл їх кам’яних облич!)

- Як, вас убили? - кокетливий інтерес в очах Марини.

- Так, убили. Навіть у морзі встиг полежати.

- Ти прямо звідти? – обережно намагається жартувати Сергійко.

- Практично. З корабля на бал, точніше: з печі - за стіл.

- Чорний гумор. У тебе ножем або стріляли?

- Стріляли.

- А як живим залишився? Адже передали, що ти мертвий.

- Не знаю. Прокинувся - лежу голий. Поруч - вродлива жінка, дуже вродлива, але мертва. Добре, що у нас не як в Америці, де всі по окремих боксах лежать. З глузду б з'їхав якби опритомнів в закритому темному ящику. А так озирнувся - довкруги небіжчики, на столах лежать, всі поряд, покотом. Все-таки ми - соборна нація в усьому. Добре стало на душі, тепло. Лампочка тьмяна під стелею. Чую, двері заскрипіли, голоси санітарів.

- Ну, і що ти зробив? Покликав їх?

- Ні, прикинувся мертвим. А, коли санітар встав спиною до мене і почав копошиться на сусідньому столі, я міцно схопив його за руку.

- Ха-ха-ха, ну ти даєш, жартівник! І що далі?

- Ну, що... відпаювали його спиртом разом із другим санітаром. Ось така життєстверджуюча історія.

Дилер Марина уважно дивилася на нього. Інспектор Оля закривала рот рукою, так
і не вирішивши: сміятися їй або жахатися.

- Поранення виявилось сумісним із життям?

- Швидше життя із пораненням. Куля пройшла в п'яти міліметрах від серця, практично нічого не зачепивши. Ауреліано Буендіа обзаздрився б.
.
- А контрольний постріл в голову? – (Бульварщина наклала відбиток на хід наших думок сильніше, ніж вчителі в школі та прапорщики в армії).

- Не було. Непрофесіонал, напевно, стріляв. Хто ж заради мене професіонала найматиме? Я не гордий, навіщо мені орден? Я згоден на медаль.

- Це добре. Слухай, Володю, а ти знаєш, хто стріляв, чи замовив замах?

- Здогадуюся.

Дилер виклала на флоп дев'ятку, якої йому бракувало.

- Йєс! ОБХСС!У мене карэ. Платимо, платимо, платимо...

- Вітаємо вас...

- Дякую... Червоні, зелені, жовті, фіолетові, які ж ви гарненькі фішечки мої… Хай ви і не нові, та все-одно фартові.. Що, Сергійку: "Ольмеку" чи "мартінку" з вишневим соком?

- Так, цікава історія. Зовсім як в якому-небудь романі.. - Люб'язність з боку Олі. А може відволікає від гри, пильність його притупляє. Посада у неї така.

- У романах, дитинко, такого не буває. Як сказав Марк Твен - правда неймовірніша за вигадку, бо вигадка зобов'язана триматися у межах вірогідності, а правда - не зобов'язана.

- Ну чому, книги бувають дуже життєві, - не погодилася Оля.

- Книги до життя мають таке ж відношення, як я до хореографії. Більш того, книги завдали людству страшну шкоду.

- Яким чином?

- Формуванням стереотипу образу самодостатньої жінки.

- Тобто? Розшифруйте, будь ласка, - вступила в розмову Марина.

- Жінки - як цілісної натури. Самодостатніх жінок не існує. А книги стверджують, що таких жінок - більшість. І ми, завдяки книгам, сприймаємо жінок саме так. У цьому найстрашніша трагедія людської цивілізації. Не маючи можливості правильно сприймати жінку, помиляючись на її рахунок, людство створює безліч небезпечних прецедентів. Та ви і самі в цьому щодня переконуєтеся в своїх сім'ях.

- Невже настільки сильні відмінності? – поблажливо посміхнулася Марина.

- Так. У книгах жінка завжди слідує своїм бажанням, поклику серця. Вона подвижник. Духовно сильна натура. Зразок чистоти і моральності. Знає чого хоче. І, головне, завжди бореться за своє право бути щасливою.

У житті жінка - раба обставин. Несамостійна фігура. Завжди виконавець чужих бажань. Прямує завжди у фарватері подій. Залежить від всіх і вся. Ніколи не займається самореалізацією. Абсолютно не творча особистість.

- Ви знаєте, самодостатніх чоловіків теж дуже мало, - зауважила Марина, як не дивно, з ноткою образи і зверхності одночасно.

- Так, але в книгах чоловік завжди зображається як фігура суперечлива. Тут немає
конфлікту.

- Словом, як завжди, вам чоловікам складніше, - іронічно підсумувала Марина.

Всі розсміялися.

- Слухай, а коридор і світло в кінці тунелю є? - Сергій ніяк не може злізти з теми потойбічного. Зрозуміти його можна – цю науку краще проходити заочно.

- Є.

- Там добре? – Блін, яка надія в його очах!

- Тут краще.

- Чому?

- Та бачиш, там ніхто не грає в Техас. Лише у доміно.

- Тьху, яка гидота! От ся маєш! А що ти ще там бачив?

- Всесвіт. В мініатюрі, як борхесівський Алеф.

- Ну, і як виглядає Всесвіт?

- Схожий на загорнутого в газету оселедця.

- Буває. Що думаєш далі робити?

- Жити. Немає ні чого в світі прекраснішого за буття. Безмовна темрява могил - томління порожнє. Чого мені тепер боятися? У мене від Бога мандат. Якщо я із моргу видерся, мабуть, навіщось я потрібний Богові на цьому світі. Може, аби яку-небудь жінку щасливою зробити? Може тебе, красуне? Агов! Хочеш моя зелена холодна рука із скорченими покритими цвіллю пальцями пеститиме твої білі ніжні груди?

Він простягнув руку у бік Марини і поворушив пальцями, здійснюючи плавні кругові рухи. На мить йому здалося, що вона сіпнулася назустріч його руці своїми великими красивими грудьми.

Людина залишається людиною. І навіть під уніформою в такт чоловічому холодному б'ється гаряче жіноче серце.

- Гаразд, на сьогодні вистачить гри. Вставайте з-за столу граф, вас чекають великі справи. Підемо, Сергійку, вип'ємо. Не прощаюся, красуне!

                                              _________________

У цю ніч Марина була з ним. Кохання в такому палкому виконанні у нього не було ще ніколи. Вона немовби прагнула розчинитися у ньому, в мертв'яку.

Як добре, що на світі є збоченці. Адже кожна нормальна людина іноді, хай зрідка, але відчуває збоченські потреби. Фантазії заважають їй жити і рвуться назовні. Як дощ з важкої хмари.

І як їй важко перетнутися із іншою нормальною людиною, яка відчуває ті ж бажання - але в інший час.

І, цілуючи Марину, він розумів, що їх стосунки не будуть довготривалими.

Адже підтримувати її інтерес до себе, потрапляючи періодично в морг, йому, через лінь та вік, буде складно.

Сергій Левитаненко



Немає коментарів:

Дописати коментар