Повітряний танок або спроможний літати

                                     "Чистая правда в красивых одеждах ходила
                                      Принарядившись для сирых блаженных калек..."
                                                                                Володимир Висоцький

                                    "Я все роблю неквапом, брате! У мене безмежно часу. Вічність
                                      сидить на моєму лівому плечі, як піратський папуга. Вічність -
                                      моя найкраща коханка! Я маю її. Іноді вона мене..."
                                                        Із листа Сергія Левитаненка Олексі Ланецькому


 Декотрих діячів, переважно штабних засланців (завжди не вимовляв літеру "р"  :) ), дуже непокоїть походження мого прізвища. Їм ця тема здається слизькою, і вони намагаються на ній незграбно поковзатись.

Щоби остаточно розставити кілки над їх головами і німб над моєю, розповім про походження свого славетного прізвища. Звичайно, в якості версії, бо ми знаємо лише, що ми нічого не знаємо, і тільки самовпевнені бовдури та бовдуриці можуть безапеляційно доводити свою проплачену правду.


Словом, доброзичливі та недоброзичливі експерти, доброякісні та недоброякісні пухлини на тілі українського народу, достовірні та недостовірні сторінки в інтернеті мене переконували, що прізвище Левитаненко походить від слова "Левит", тобто "служка у Храмі".

Ну, служка у Храмі, то й служка у Храмі - мене ніколи це не бентежило. Я і так служу трьом Храмам: Храму Літератури, Храму Української Державності і Храму жіночих геніталій (перепрошую, що остання назва із маленької літери, але саме такі мені і подобаються). Віддано служу. "С прівязаностью слуг, вєсь вєк благоговєю".

Але нещодавно виявилося - отакий копняк людині, яка сподівалася, що походить від мавпи і пишалася  прогресом, а виявилося, що походить від інопланетян - і засмучена регресом! - що прізвище Левитаненко походить від слова "левитація", і означає чи то "повітряний танок", чи то "спроможний літати".

Виявляється один із моїх предків, запорізький козак-характерник оволодів мистецтвом левитації. З тих пір побратими називали його виключно Левитаненком. Так за нашим родом і закріпилося це славетне і’мя.

Наводив славетний предок жахіття на ворогів рідної землі. Особливо полюбляв полякати вночі волохів.

З часом ця здібність у поколіннях згасала, поки не забулася остаточно. Мабуть, крім довгих виснажливих тренувань, до цієї справи ще й хист від народження треба мати. Лишилося тільки прізвище.

Але в роду не згасає надія, що колись з’явиться серед нас Левитаненко спроможний літати і станцює нам святковий повітряний танок.

Цю історію розповів мені мій далекий родич, Володимир Васильович Левитаненко.

Якось у суботу зранку сиджу дома, пишу свою безсмертну оперу "Хованщина", аж раптом дзеленчить дверний дзвінок. Я майже ніколи на нього не реагую: усі люди, яких я хочу бачити  і чути, гукають до мене у розчинене вікно. Хто знає, що треба гукнути в бік абрикосу  "Сергійку!" без моєї уваги не лишиться, а вислуховувати пропозиції на кшталт: давайте поговоримо про Бога, або якщо ви купите нашу чудодійну добавку, то проживете сто років, або підтримайте нашого кандидата, бо він не такий підар, як усі інші,  - я ані бажання, ані терпіння не маю.

Але відвідувач дзвонив наполегливо, а потім і зовсім зімпровізував: "Летіли орли з чотирьох вітрів", тож я вирішив відчинити.

Інтелігентного вигляду, по сільському вбраний дідуган пильно дивлячись на мене запитав:

"Перепрошую, чи ви не підкажете: тут мешкає Сергій Олександрович Левитаненко?"

Ой, не люблю, коли мене називають по батькові, тим більш на "ви". Бо коли я молюся, я завжди звертаюся до Бога на "ти": "Прости мене, Господи!", "Дякую тобі, Господи!", то чому ж мені мають "викати"? Мені подібні підлабузницькі жести у мій бік для самоствердження не потрібні.

Мені приємно коли до мене звертаються по-дружньому: "Сергію" або "Сергійку". А якщо вже комусь кортить висловити мені повагу, то хай звертаються "пане Сергію". Мені буде приємне.

Але мені здалося що в тій ситуації, то дрібниця, бо цей добродій має якусь дуже вагому причину розшукувати мене. До того ж його очі були так схожі на батькові.

З’ясувалося, що це мій далекий родич, мешкає він у селі на Дніпропетровщині і все життя він намагався відтворити в собі древню родинну здатність до левитації. Він був засмучений, бо вітчув, що йому недовго лишилося прикрашати цей світ, і навряд чи він вже колись зможе розітнути земне повітря у польоті. Ось цей дослідник і вирішив розповісти про історію роду і багатовікові сподівання поколінь Левитаненків комусь із далеких родичів, щоби пам’ятали, а хто схоче і шукали в собі здатність до цього хисту.

Оскільки цей хист передається виключно по чоловічій лінії, а в нього лише двійко дівчаток, і них теж дівчинки, він розшукав мене.

"Ти перший, кого я знайшов, є кажуть ще хлопці на Волині, поїду погляну на них, розповім про наш славетний рід".

"Дядьку, а як звали того козака, який став Левитаненком? Яке наше справжне ім’я?" - спитав я.

"Не пам’ятаю точно, та і яка різниця? Є три основні версії: Микола Неловивітер, Володислав Шкаруба, Богдан Кострубатий. Вибирай, яке тобі більше до вподоби".

"Дядьку, а часом не Мюнхгаузен було наше прізвище? Бо багато рис цього козарлюги у вас відчутно" - хотів запитати його я. Але стримав свого гострого язика, бо завжди з повагою ставлюся та ввічливо спілкуюся із людьми, які старші за мене.

Це моє ставлення не розповсюджується лишень на політиків, яких я не поважаю усіх, незважаючи на їх вік, і я не вважаю, що вони заслуговують на мою ввічливість. Їх діяльність по відйому у населення грошей ганебніша за роботу повій, бо навіть обіцяного кайфу вони в обмін на наші гроші нам не надають. На еволюційній драбині ці ненажери виродилися до мишей, десь там унизу, на три сходинки нижче від даїшників.

У мене взагалі дуже простий погляд на політичну діяльність: у президента України має бути єдине завдання, яке він має виконати, і тоді у всіх все буде гаразд. Не треба боротися з корупцією, розподіляти грошові потоки, покращувати чиєсь життя, керувати економікою в ручному режимі, підказувати дояркам, як доїти корів.

Треба просто створити такі умови у суспільстві, завести таку ситуацію, щоби чесним стало бути вигідно. Люди завжди шукають вигоду. Просто зроби, щоби чесним було бути вигідно і всі одразу стануть чесними, бо вигідно. Відповідно зникне корупція, хамство чиновників, "бєспрєдєл" влади - всі змагатимуться у чесності. Сиди, кури фіміам - країна сама розквітне.

Якщо ти знаєш, як це зробити - балотуйся на президента, якщо - ні, то і не пхайся туди. Бо всі інші мотиви - то марнославство і годі.

Посиділи ми вдень з дядьком, випили, а ввечері я його провів на ковельський потяг.

"Спробуй, Сергійку, спробуй, може це саме ти. Не може бути, що усе це було б дарма. Стільки поколінь... ну, моє життя хоча б... не можна нехтувати шансом" - він пильно і трохи благально зазирав мені у вічі батьківськими очима наостанок.

Тоді я посміхався, ну як би визначити... ось якби в мене були вуса, то можна сказати б, що я посміхався у вуса.

Але уночі, коли палив цигарку перед сном у ліжку, перед тим, розчулений неочікуваною зустріччю з родичем, хильнув трохи винця, я пригадав декілька випадків, коли, знаходячись високо над землею, мені, дійсно, хотілося стрибнути униз і полетіти. Аж до сверблячки. Страху не було, але щось зупиняло. Я зрозумів що саме. Це називається: що далі? Ну ось полетів - і що далі? Процес без мети для мене безглуздий. Без віри у доцільність мети я навіть голитися не ходжу.

Бо, як казав гобліновський  Гендель: "Не можна мені носити обручку, бо не маю почуття міри у бажаннях. От як піду творити добро наліво і направо - тоді тільки ховайся, люде!"

Людині не потрібні можливості, якщо вона не знає до чого їх докласти, людині не потрібні гроші, якщо вона не знає, як їх з розумом витратити, чоловікові не потрібна певна жінка, якщо він не знає, як зробити її щасливою.

Якщо ти не янгол, то навіщо тобі крила?! У вікна до дівчат в багатоповерхівках підглядати?

Доцільність то чинник, який визначає потрібний людині лікувальний обсяг щастя.

Не треба надкусювати, братове українці!

Зазвичай подібні слова автори ставлять на початку твору, як упередження від звинувачень, я ставлю їх наприкінці твору, як післямову, та як заклик до роздумів. Бо там де виникають роздуми - зникають звинувачення.