Ілюстрацій та прикладів тут безліч. І неперебірливості, і вміння.
Автора найбільше вразила та, яку він бачив на власні очі. Коли 21 лютого на Майдані щасливий Яценюк і Кличко доповідали про свої успіхи у домовленностях з Януковичем: Майдан волав їм: "Ганьба! Зрада! Кулю в лоб! Правий сектор!"
Навіть священники своїми молитвами не могли заспокоїти людей, які вимагали рішучих дій у продовженні Революції, Революції Гідності, а не революції підкилимних домовленостей.
Не рахуючись із настроями людей, Кличко і Яценюк продовжували відстоювати свою правду, гнути свою лінію, белькотіти про перемогу!
Петро Олексійович пропустив уперед, під пік народного гніву, усіх своїх конкурентів, а потім вийшов і заявив: "Ніякої перемоги немає! Допоки Янукович при владі - ніякої перемоги немає!" І отримав шквал народної підтримки.
Єдиний з четвірки Яценюк-Кличко-Луценко-Порошенко, хто тоді не втратив обличчя.
На тлі істеричної втечі зі сцени розгубленого Яценюка, нервової поведінки Кличка, та екзальтованої Луценка Порошенко виглядав єдиним політичним важковаговиком!
(Виступ Олега Тягнибока тоді потребує окремого розбору. Він не говорив про особисту перемогу, а, виключно, про Небесну Сотню. Не піарився. Тому у цьому контексті - не цікавий)
Автор бачив, як занапастили свій рейтинг на Майдані усі опозиціонери, і як набув його, воскресив із попелу, Порошенко. Щодня вони втрачали, а він набував.
Зараз він - головний претендент на президентське крісло.
Але як людина, яка пройшла економічний та політичний Крим-Рим та Гидерим, він чудово розуміє, що найкращі друзі претендента на посаду президента - це не рейтинги, а адмінресурс та гроші інших олігархів.