середа, 28 серпня 2013 р.

Згине усе – тільки Україна лишиться!

Ця аксіома в нашій голові завжди. Вона не потребує доказів. З дитинства ми знаємо, що немає нічого міцнішого за наш переможний дух. За нашу славу, яка існує окремо від нас.

Якими б ми не були покидьками та виродками, скільки б ми не зраджували Україну - наша слава усе нівелює, зводить до потрібного вживаного розчину.



Давайте! Викобенюйтесь, різноманітні, різноплеменні України діти. Вона усе перетравить, вона усе перемеле на свою, зараз християнську, муку.

З неї буде такий смачнючий хліб до сала, що Ви не пошкодуєте за своє життя аніскілечки. Ви пишатиметеся своєю місією.

Ми, звичайно, - діти Галактики. Але старенька матір Україна крає серце до неможна. Цей дзвін не у вухах, він - у серці. Жіночому, чоловічому - як кому випало.

Але, зрозумій аби не шкодувати, відкараскатись від нього - неможливо.

Він, дзвін цей - переможний. Не дітися нікуди від українства, які б солодкі пастки не вабили.

Можна відтяти голову, неможливо відтяти думки.

Неможливо відтяти совість.

Неможливо виполоскати з душі любов.

Любов до рідних могил навіть тих, хто за Україну не боровся, але ніс в своїй душі. Навіть ганебні, але наші, українські, риси квітнуть в нашій душі як нарциси навесні, не здолати її. Хай Бог цим душам помагає і їх судить. Наша справа зберегти спадок.

Сократенко казав: хай неможлива справедливість, але над усім панує Україна! Наш був чолов'яга!

І от коли це зрозуміємо, - стане не тільки легше й комфортніше. Додасться того сенсу, який потрібен кожній людині, як кисень рибі у водному середовищі.

Сергій Левитаненко, спеціально для УП

http://www.pravda.com.ua/columns/2010/10/17/5475500/

Немає коментарів:

Дописати коментар