вівторок, 20 серпня 2013 р.

Риба гниє з голови...

                                    "Влада розбещує, а абсолютна влада – розбещує абсолютно".
                                                                                 Не анекдот


Вибрики долі – явище дуже цікаве, але цікаве лише тим, що тимчасове. Як парадокс. Ось сяйнув сполохом на сітківці ока й лишився на згадці. А якщо не описали його талановиті митці, то й не лишився. Як ті важкі кам'яні хрести, що на старих цвинтарях попровалювалися в могили тих, чиї імена намальовані були на них.

Мене завжди цікавила парадоксальність тієї дороговказної зірки, що іноді спалахує над головою повних нікчем. Про талановитих людей – окрема розмова. У них світло зірки теж тимчасове, але втрата дару – то трагедія високого загострення або, можливо, зрада служінню чи його завершення. А от чому ця зірка безпідставно спалахує на певну мить над головою нікчем, для мене загадка. Тому й цікаво.



Причому цікавлять не ці особи, хай їм грець зі шляком решту життя чарчину наливають, – а сам механізм дії, вибірковість долі, розплата за одержаний аванс, який нікчеми не здатні віддати ані людям, ані Богові.

Навіщо доля, насміхаючись, давала аванс тому, хто не здатен його повернути, відслужити? Яким страшним чином доведеться розплатитися йому й усім, хто їв із його рук?



Про те, що доведеться, не маю жодного сумніву: свіжий приклад самодура Муамара Каддафі яскраво про це свідчить. Безкарність зробила його занадто самовпевненим, як і більшість українських політичних бронтозаврів.

Про одного з них, можливо, наймахровішого та найсиволапішого в Україні, і піде мова.

Але спочатку – картинка, яка представить нашого героя на тлі іншого, відомого усій Україні, політичного бронтозавра з біблейською кличкою.

...Коли у 2008 році Олександр Мороз, наче чарівник на гелікоптері, прилетів у Котовськ, значна частина міста була перекрита та оточена охороною спікера таким чином, аби до нього не долетіло яйце. Надписи на парканах "Мороз – Іуда!" та "Мороз – водолаз!" були зафарбовані владою зранку, хоча ввечері вони ще майоріли.

Тому до міського Будинку культури спікер Мороз та мер Котовська Анатолій Іванов пройшли без зіпсованого настрою. І хоча один ішов, а другий стрибав навколо нього, виглядали вони органічно: два довгожителі, два бронтозаври української політики. Дві людини, які задля втримання особистої влади здатні на все.

Олександр Мороз уже пішов з української політики в небуття, а Анатолій Іванов лишився в ній і понині...

Уже 25 років Іванов беззмінно очолює місто Котовськ. У 1988 році він став головою міськвиконкому. Після розвалу Радянського Союзу автоматично перетік у крісло голови міськради, а з 1998 року очолює місто на посаді мера.

Що ж дозволяє цій людині так довго триматися на посаді стратегічно важливого для області міста?

Зараз комунальна сфера міста перебуває тільки в показово доброму стані. Насправді вона виснажена й технічно, і фінансово. І служить не людям, а владі для сумнівних оборудок. Яскравою ілюстрацією є те, що в будинку, де проживає мер, ремонтуються лише три під'їзди, той де проживає Іванов та два поряд. Інші під'їзди цього будинку вже 20 років ремонту не знали.

Про ефективність роботи Іванова та його команди свідчить те, що більшу частину доходів міста складають відрахування від залізниці. І це в місті, де за радянських часів було з десяток крупних підприємств, які могли для інших міст стати містоутворюючими.

Особливо показовою стала руйнація м'ясокомбінату, яким довгий час керувала дружина мера.

Сьогодні, крім залізниці, котра не підпорядковується місту, існує в Котовську лише одне крупне підприємство – базар. Який і годує більшість громадян міста.

Наразі котовську комуналку рятує молодий менеджер Сергій Коваль, нещодавно призначений першим заступником мера. А Іванов знову перебуває в синекурі й палить фіміам своєї незамінності перед покровителями з Одеси.

Бо єдиний талант Іванова – це вміння домовлятися з одеським керівництвом, уміння забезпечити їхні інтереси в Котовську. Тобто, талант підкилимного інтригана. Але в ньому він досягнув безмежних висот.

Іншим чинником, який дозволяє Анатолію Іванову так довго царювати "лёжа на печи", є атмосфера страху, яка панує в місті.

Мера бояться всі – бо знають, що він людина мстива й розправу зі своїми ворогами завжди доводить до кінця.

Якщо ти не сподобався мерові, ти роботи в місті не знайдеш ніколи, навіть у комерційній структурі. Особисто подзвонить і попередить про свою незадоволеність твого можливого роботодавця. Не вважатиме за великий труд.

Стосовно людини, якою з якихось причин не вдоволена влада, чиниться страшенний тиск, моральний, фізичний, залякуються його рідні, друзі, колеги. Проти людини вмикаються репресії та режим терору. Була б людина – а стаття чи можливість натиснути на неї завжди знайдеться.

Автор цих рядків пересвідчився в цьому на власному досвіді.

Коли автор почав боротьбу проти одіозних фігур у котовській владі, він не тільки отримав погрози вбивством, але й зазнав уже інших втрат.

Жінка, з якою автор прожив у громадянському шлюбі 6 років, сказала: "Сергію, це – страшні люди, я боюся їх, припини боротьбу з ними, або ми розлучаємося. Мені жити в цьому місті й працювати вони не дадуть. Ти ж знаєш, як це відбувається, знаєш багато прикладів". Автор був змушений відповісти: "На все добре", бо припиняти боротьби він не має наміру, а жити з гарною жінкою, якщо ти себе не поважаєш, – не гоже.

До мене приходять друзі дитинства й теж пропонують мені припинити боротьбу з котовським феодалізмом. Їм погрожують звільненням на роботі, викручують руки, змушуючи бути інструментом для тиску на мене.

Усіх котовських громадських активістів спіткала така ж доля. Усій країні відомі історії Анатолія Тіори, Сергія Гінкула, Віталія Левицького, Наталії Рязанової та багатьох інших. Репресії, які влада вживає проти громадських активістів, відомі всьому місту.

Світлані Білоноговій – жінці, яка виступила в журналістському матеріалі проти свавілля комунальних керівників та депутатів від ПР Войцеховської та Плахотного, – відімкнули безпідставно воду в оселі та вигнали її із роботи на базарі. Котовську владу не зупинило навіть те, що вона матір-одиначка й годує чотирьох дітей.

Котовська влада безжальна. І саме в цьому вона вбачає запоруку свого існування.

Деякі порядні міліціянти передали автору через знайомих, що наказ про його знищення надійшов із дуже високої гори, і відмовитися від його виконання вони не зможуть. Попросили передати, що "он – не жилец", якщо не відмовиться від боротьби.

Я розумію, що ці люди навряд чи підтвердять свої слова публічно, але все-одне їм дякую. Бо в їхній ситуації навіть це попередження – сміливий крок.

Наслідком багаторічної діяльності Анатолія Іванова на посаді мера Котовська є створення кланової системи, яка захопила економічну, політичну та адміністративну царину міста.

Від людей, як від своїх васалів, феодал Іванов вимагає єдине: платіть гроші й не питайте мене куди вони йдуть. Чи надаються послуги людям за сплачені гроші, чи ні – мера Іванова не цікавить. А людей, на його думку, це не має цікавити й поготів.

Васал має платити за право жити.

Не тільки влада, але й опозиція в місті є частиною владного клану. І справа не тільки в одностайних голосуваннях та майже однаковому доступу до "годівнички". Справа в економічній залежності та повному підпорядкуванню опозиції владі. У синхронізації їхніх дій на місцевому рівні.

Якось громадський активіст Анатолій Тіора провів цікавий викривальний експеримент, у дусі пана Романа Забзалюка.

Зайшов до керівника місцевої опозиції, та розповів йому якусь "дезу". За десять хвилин Тіора був у керівника місцевого осередку ПР. Той уже був у курсі, почав розпитувати в нього: навіщо ви маєте намір зробити те й те? Що й потрібно було довести...

А на житті пересічних громадян ця феодальна кланова система позначається в побуті щохвилинно.

Отримати пристойну роботу в місті, якщо ти не брат, сват, зять, хрещеник неможливо. А щоби отримати роботу за 1.000 гривень на місяць, як кажуть у Котовську, треба туди півроку лантухи носити.

Один знайомий сумно жартує: "Знаєш, Сергію, чому нам у магазинах грубіянять і нічого із цим поробити не можна, ніякої реакції на скарги? Тому що той, хто відкрив магазин, кому дозволили, – або заніс у мерію пухлу пачку грошей, або він брат-сват. Тому він розуміє, що в цьому магазині нікого, крім нього, не буде. І дозволяє собі так себе вести!"

Таж сама історія відбулася й із депутатом Войцеховською. Вона може дозволити собі ображати людей у брудній формі, бо впевнена, що мер її завжди прикриє. Войцеховська постійно хизується перед мешканцям, що Іванов її ніколи не звільнить, бо вона – його кума. Прибріхує чи ні – невідомо.

Але якась зацікавленість у мера є. Бо ані підписи мешканців, ані мітинг проти Войцеховської для Іванова не є свідченням несприйняття населенням цієї особи.

Як будь-яка кланова влада, влада Котовська – самовбивча, відімкнула якимось чином, як казав доктор Биков, інстинкт самозбереження. Відмовляючись прибрати одіозні фігури, відмовляючись відрізати гангренизовану частину від свого організму, котовська влада на чолі з мером Івановим підписала собі вирок.

Просто вони ще цього не розуміють.

Бо, як розповідає знайомий, у мера існує переконання, що керувати можуть навіть дурні, а от "чорну роботу" нехай виконують розумні.

Хай так! "Чорну роботу" по руйнуванню феодальної, кланової системи в нашому місті зробимо ми.

Зараз у Котовську з'явилися молоді лідери, які здатні об'єднати окремі вогники протесту у велике багаття. Організувати людей на масовий протест проти місцевих феодалів.

Влада цього не розуміє. Вони думають, що зможуть придушити народний гнів звичними репресивними методами. І зберегти існуючу феодальну систему назавжди.

"Поживемо – побачимо!" – із сумною іронією щодо власної долі та із впевненістю у щасливій долі власного народу, заявляє

Сергій Левитаненко, спеціально для УП

http://www.pravda.com.ua/columns/2013/08/12/6995855/


Немає коментарів:

Дописати коментар