середа, 16 вересня 2015 р.

На війні, як у коханні, - бруд не прилипає!

"На війні я думав: ось зараз я на війні, потім повернуся додому.
  Повернувся додому і розумію, що зараз тут я теж на війні!"
                                                          Олександр Ярошенко (Янгол)

Війна форева! Вона внутрі і зовні, вона у крові і повітрі, вона у дискусіях і сексі, вона на виборах і у відсутності вибору, вона у судах, банках, комунальних тарифах, телевізорах, у кроці на який ти не наважуєшся, у собачих зграях, що бігають вулицями занедбаних українських міст, у стихійних смітниках на узбіччі українських доріг, у орендованих сільських ставках, у проколотих шинах "Лексусів" директорів комунальних підприємств, що отримують 4000 гривень на місяць, у тому малому хлопчику в селі, що під тином сидить собі у старій ряднині у першій чверті 21 століття, у старих убогих бабцях у допотопних хустинах, яких випещені можновладці безсоромно увесь час грабують, а перед виборами обнімають і цілують, блюзнірськи даруючи кілограм гречки і пляшку олії, у тих безграмотних лікарях, для яких пацієнт - не організм, який треба вилікувати, а лише гаманець, який треба спустошити, у тих "переселенцях" з Донбасу у Одесі і Львові, які волають "ви, бандеровци, убіваєтє там наших дєтєй", а самі живуть на нашій землі, у наших домах, за наш кошт ніде не працюючи, при тому, що їхні чоловіки у ДНР-ЛНРах убивають наших хлопців, у тих покидьках, що живуть в Україні і ненавидять її, прищеплюючи свою ненависть своїм дітям, у московських попах, які в Україні відверто не приховуючись агітують за Путіна, а церковні пожертви відсилають у Росію, аби вони витрачалися на вбивства наших кращих синів, у гучних святах, днях народженнях, весіллях, корпоративних святах на тлі війни і загибелі кращих синів України, у скажених дерібанах, і у тюрмах, де сидять добровольці, найкращі сини України, у байдужості, у зневірі, у відпочинку на пляжах, у процвітанні російського бізнесу в Україні, у ахметівських гумконвоях для бойовиків, що їдуть із Києва, у забороні входити у ресторани у військовій формі у Києві, бо це створює дискомфорт байдужим, у крові на руках байдужих, у тому, що більшість демобілізованих не хочуть повертатися на цю дивну війну, у колишніх армійцях, що йдуть в добровольчі батальйони, бо не хочуть тупо спиватися в ЗСУ, куди підвозять  спирт, а не підвозять боєкомплект, у параді новітньої техніки на Хрещатику, якої немає у зоні бойових дій, у великих підозрах тих, хто воював стосовно договорняків чинної влади із путіним про знищення держави Україна, у тій голці заробляння грошей на війні, на яку підсадила чинна влада широкі верстви українців, у оголошенні волонтерів "злочинним угрупуванням, що рветься до влади", у косих поглядах на шеврон, у містах де війни немає, у знущальних запитаннях знайомих і незнайомих "з ким ти там воюєш, з нашими братами?, в мене там тітка живе!", у відповідях "я вже вбив твою тітку, і натомість тебе вб'ю за подібні запитання", у "Расмеши коміка" і "Голосу країни" по телевізору за природу їх переживань і хвилювань, у маленьких дівчатках у віночках на похоронах свого батька-військовослужбовця, у невимовному плачі матерів мої побратимів, який я чув на їхніх похоронах, у першому двохсотому Давиду, якого я побачив на війні, який загинув уві сні у тій кімнаті, де попередньої ночі ночував я, у тому розумінні, якому війна навчила нас, що завтра може не бути, для тебе не наступити, і це буденне відчуття дозволяє тобі і примушує тебе нікого і нічого не боятися. Війна нас не залишить, не відпустить. Ми знаємо, що для нас вона триває лише до переможного кінця. У тилу і на передовій.

Бо Він приніс нам не мир, але меч.

Амінь



Немає коментарів:

Дописати коментар