Я відповів: "Пантерко, ми відіп"ємо стільки, скільки нам буде потрібно, ми визначимо наші задоволення у тій мірі, у якій наразі забажаємо, але бігти в магазин перериваючи вир кохання та плин бажань, ні за чим не будемо. Це як новорічний український стіл, коли доєдається усе три дні поспіль, але воно усе має стояти на столі! Ніц інакше! Це як твоє тіло, якого забагато, але я усе не тільки понадкусюю..."
Отак ми й воюємо. Наче можемо їх знищити, а наказу немає. Наказу немає, а все одно тихою сапою нищимо. Бо бажання маємо, безвідповідно до ресурсів, яких до х...я.
Вона каже це не можна під час того, як ти це робиш.
Романтика.
До речі, про меланколіє, дольче мелодіє.
Тобто про ті моменти на війні, які не вкладаються у свідомість німця чи хранцуза, а для нас, козаків, природні до неможна.
Йду, натиканий "бк", повз пост "Борода", до рідної "льожки".
Вони гукають: "Янголе, Янголе, ходи до нас!"
Підлетів.
Кажуть, треба піти не нейтралку, там є дещо цікаве. По очах бачу, хлопці знайшли ТЕМУ.
Це як Яшка вночі з ввімкнутим ліхтарем на голові: "Янголе, я бігатиму по полю, снайпер стрілятиме у мене - а ти у нього стріляй!"
Снайпер, с...ка, засцяв, зрозумів, пастка.
Пішли потихеньку, манівцями. Братам з 93-ї механізованої не відмовиш, стільки разів вони нас виручали!
Підійшли до однієї із найрозкішніших садиб. Та що там садиб - палац, замок у донецьких Пісках.
Піднялись по сходах у будівлю. Внутрі усе ущент знуйновано, навіт стін внутрішніх немає, суцільні каркаси.
І от посеред цього простору, на каміні, стоїть білий гіпсовий янгол. Почорнілий від того, що зазирав у пекло.
Тендітний, як вцілів у цьому пеклі, у цій руїні - незрозуміло!
Хлопці кажуть: побачили - очманіли! Вирішили, що ти маєш його забрати! Янгол - до Янгола!
Стоїть на одній із точок. Додому на ротацію із собою не забрав. Занадто тендітний він.
Та й хай у хлопців хоча б один янгол буде, поки не повернуся.
Сергій Левитаненко для ОРД
http://ord-ua.com/2014/12/31/istoriya-dvoh-yangoliv-rizdvyana-kazka-dlya-doroslih/?lpage=1
Немає коментарів:
Дописати коментар