Багато людей очікують від історії простоти і однозначності, якої не бачать у сьогоденні. Вони можуть погодитися, що сьогодні важко давати однозначні і безапеляційні оцінки особам чи подіям, але відмовляють у цьому минулому.
Історія мала б, на їхню думку, демонструвати дуже чіткий поділ на жертв і катів, героїв і злочинців, патріотів і зрадників.
Ще простіше, коли цей поділ можна означити за національною ознакою. Тому часто зустрічаємо дуже прості моделі: українці виключно герої і жертви, інші, зокрема євреї - кати, зрадники, злочинці. Або протилежна, а насправді ідентична модель - українці злочинці, зрадники, кати; євреї - виключно невинні жертви та герої.
Такі очікування найкраще ілюструють не реальне життя з його складностями і перипетіями, а пропаганду з притаманними їй стереотипами "українсько-німецьких буржуазних націоналістів" чи "жидо-комуни".
Але життя завжди цікавіше за кліше. Тому серед "українсько-німецьких" можна знайти як колаборантів і учасників масових вбивств євреїв, так і активних борців з німецькою окупацією та рятівників євреїв; а серед "жидо-комуністів" - і невинно вбитих через національність, і тих, хто в рядах радянських каральних органів нищив все українське, і навіть тих, хто приєднався до лав українців в боротьбі за незалежність.
Останні найважче вписуються в прості чорно-білі схеми, про них воліють не згадувати, тим часом їх біографії надзвичайно цікаві.
Маємо небагато таких історій, адже євреї, які перейшли через УПА, в радянські часи воліли мовчати про це. Хто потрапив у руки Народного комісаріату внутрішніх справ (НКВД), намагались полегшити долю і або нічого не розповідали про мотиви вступу до повстанського війська, або казали неправду, применшуючи власну роль і активність.
Час побачити героїв минулого без паплюження і без звеличення - такими, як вони були
Тому можливість поспілкуватися з живим повстанцем єврейської національності спонукала залишити всі справи і податися у далеке волинське село Грибовичі Іваничівського району. Записана історія не дала підстав жалкувати за витраченим часом.
Тим паче, що дізнатися її з інших джерел було б не можливим: в документах НКВД інформації про героя нашої розповіді Мандика Хасмана не знайдемо, адже затриманий у 1945 році Володимир Дмитренко нічого не сказав ані про свою діяльність, ані про свою національність... Але про все по порядку.
Мандик - передостання дитина в родині Жисіка (інший варіант імені Джисік, або як його звали сусіди Джисько, в сучасному українському паспорті записаний Жисі) та Кренці (Кароліни) Хасманів народився в 1929 році.
Крім нього тут зростали три сестри Гінда, Хана і Фріда та три брати - Іцик, Ідол, Савік. Сьогодні перелічені імена звучать екзотично для українського вуха, проте в довоєнний період у Дрогобичі родина Хасманів мало чим відрізнялася від інших українських чи польських сімей, в побуті її члени користувалися українською та польською мовами.
Батько Мандика, який дослужився під час Першої світової війни до чину капітана, працював "таксистом" у місті - мав карету та коней і заробляв гроші, розвозячи клієнтів. Тож родина, хоч і не була багатою, не бідувала. Хасмани жили серед українців і Мандик з добротою згадує своїх сусідів.
Спокійне життя невеликого західноукраїнського міста струсонула війна у 1939 році. Падіння Польщі, прихід і утвердження радянської влади - ці події не дуже чітко закарбувалися в пам'яті десятилітнього Мандика. Він краще пам'ятає родинні перипетії того часу - одна з його сестер одружилася з офіцером-"визволителем" Михайлом Гундарьовим, інша вивчилася на медсестру.
Згодом ці події врятували Хану і Гінду від нацистського переслідування - в перші дні війни медсестру мобілізували, а радянський офіцер евакуював свою дружину. Третя сестра Фріда залишилася в Дрогобичі, і коли німці почали виловлювати євреїв втекла з дому, деякий час переховувалася, але була захоплена ними і відправлена в концтабір Аушвіц (Освєнцим).
Решта родини Хасманів опинилася в Дрогобицькому гетто. А влітку 1942 почалася ліквідація його мешканців - серед приречених на знищення в Броницькому лісі біля Дрогобича були й Хасмани.
Мандик не хоче в деталях згадувати цього драматичного дня, розповідаючи коротко, як приречених на смерть розстрілювали і закопували на очах інших, котрі чекали своєї черги. Серед вбитих вже були Жисік, Кренця, Іцик та Ідол Хасмани. Виконавці брудної роботи, періодично зупинялися для перепочинку і додаткового натхнення у вигляді алкоголю.
Під час такої перерви дванадцятилітній Мандик вирішив утекти, при цьому прихопив з собою молодшого дев'ятилітнього брата Савіка та двоюрідну сестру Кайлі. На питання чи страшно йому було у момент втечі відповідає просто: "Ні, просто жити дуже хотілося".
Голодні, втомлені діти чотири дні блукали лісами, поки вийшли до залізниці. Далі сіли на потяг і подалися на північ, на Волинь. Тут переховувалися в українських родинах. Мандик мешкав у селі Біличі спочатку у сім'ї Василя Киця, згодом у Сергія Кропивця. Тоді Мандик охрестився і став Володимиром, прибравши собі нове прізвище - Дмитренко.
Два життя і одна перемога. Як Юхим Айзенберг став Віктором Артемовим
Тим часом німці розгорнули масову примусову мобілізацію українців на роботи у Німеччині. Селяни вже знали, яке "райське" життя очікує у разі потрапляння в руки німців, тож уникали того, хто як міг.
Мандик дізнався, що господар, в якого він працював, вирішив записати його на цю роботу, замість іншої жительки села, яка відкупилася хабарем. Не довго думаючи відважний хлопець вирішує тікати вдруге. І знову в ліс, тоді вже опанований українськими повстанцями. Так чотирнадцятилітній Мандик стає партизаном-бандерівцем.
На питання, чи не боявся він іти до бандерівців, які, як кажуть деякі історики, переслідували євреїв, Хасман відповідає коротко: "По заслугах діставали сексоти, різні продажники, незалежно від національності".
Партизани прийняли Мандика, врятувавши таким чином від неволі, а може, й смерті. А він віддячив вірною службою. Чотирнадцятилітній хлопчина, з двома класами освіти (більше не дозволила війна) допомагав партизанам чим міг і умів, а оскільки з дитинства любив коней, то саме робота з кіньми стала для нього головною.
Хлопцеві довіряли, тож незабаром він став особистим "водієм" сотенного, спочатку "Довбуша", згодом "Хоми", а потім навіть курінного "Голубенка".
Не зважаючи на свою "мирну" професію, неодноразово брав участь в боях із німцями та поляками в 1943-1944 роках. Наступи на німецькі опорні пункти, засідки, знищення німецьких комунікацій - типові для волинських партизан будні.
Хасман був озброєний польським пістолетом "шісткою", до якого, проте, завжди бракувало набоїв. Весною 1944 в складі сотні "Хоми" брав участь у рейді на Холмщину для захисту українських сіл від нападів Армії крайової. Особливу повагу побратимів Мандик здобув після авантюрної операції: повстанський Гаврош викрав бричку із зброєю у німців, які тим часом забавлялися з дівчатами.
Крім військової Мандик Хасман пройшов і належну для українського повстанця ідеологічну підготовку - "Декалог українського націоналіста" досі декламує з пам'яті. Можливо тому, що його головна теза "Здобудеш Українську державу або загинеш у боротьбі за неї" була для нього не лише гарною фразою, але щодень втілювалася у життя. Він досі дуже любить співати повстанських пісень.
Весною 1944 року з відступом німців закінчилася трифронтова боротьба українських повстанців. Проте легше не стало - радянська влада зосередила проти них велетенські сили. Зважаючи на це, влітку 1945 великі відділи УПА на Волині розформовано - повстанці продовжили боротьбу малими підпільними групами.
Не покинув підпільну діяльність і Мандик Хасман, допоки взимку того року не потрапив між селами Завидів і Самоволя у засідку НКВД. У бою отримав серйозні поранення (автоматна черга прошила обидві ноги) і був полонений.
Далі - допити, під час яких нещадно били. Проте відповіді затриманого Мандика, чи точніше Володимира Дмитренка, адже саме так він назвався, були прості: "Нічого і нікого не знаю. З бандерівцями був, бо ховався від німців. Вони мені нічого не говорили, помагав їм з кіньми".
Витримати тортури (зокрема биття сковорідкою по голові) було непросто, але, врешті, обрана тактика врятувала йому життя. Через дев'ять місяців його як малолітнього, якому тим паче не могли пред'явити нічого конкретного, відпустили на волю.
незабаром собісти з'ясують його справжнє ім'я
Мандик Хасман залишився жити на Волині, тут одружився. Згодом в 1949 році був мобілізований в радянську армію, служив на Далекому сході. В армії ним знову зацікавилися чекісти, які почали перевіряти його походження. З'ясувалося, що в м. Корець Житомирської області немає жодних слідів про народження тут Володимира Дмитренка. Тож довелося Мандику Хасману назвати своє справжнє прізвище і походження.
Після служби в армії він повернувся на Волинь, де тридцять п'ять років пропрацював на шахті. З відродженням незалежності України став активістом Всеукраїнського братства ветеранів ОУН-УПА, отримав кілька почесних відзнак цієї організації.
Але, як і більшість його побратимів, - жодної державної нагороди. "Українська влада не любить бандер", - каже одноногий Хасман, сидячи в позиченому інвалідному візку.
Так само не відзначили Мандика жодним чином і його одноплемінники євреї. Вони з гордістю згадують тих євреїв, які воювали проти німців у лавах польської, радянської партизанки чи Червоної армії. Хто ж виступив проти нацистів у лавах УПА, залишаються забутими.
Можливо, колись це зміниться і в музеї "Яд Вашем" у Єрусалимі в експозиції про єврейський антинацистський опір з'явиться інформація і про євреїв-воїнів УПА. А поки і в Україні, і в Ізраїлі домінує чорно-біла історія, де далі діють "українсько-німецькі буржуазні націоналісти" та "жидо-комуна".
P.S.: Автор висловлює щиру подяку Лесі Бондарук, яка зорганізувала інтерв'ю з Мандиком Хасманом.
Володимир В'ятрович
http://www.istpravda.com.ua/articles/2011/06/8/41955/
Немає коментарів:
Дописати коментар