Я згадую професора історії.
Він був таким, яких на світі мало!
На лекціях його - в аудиторії
Така тремтлива тиша панувала.
Він пережив війну й голодомори,
І сталінські зловісні табори.
Його весь вік привчали до покори,
І нелюдських, жахливих правил гри.
А він лишився гордим, благородним,
Страждаючи лише на самоті:
Одна біда – лишитися голодним
Боявся він найбільше у житті.
Його квартира, з мудрими книжками,
В наш мирний час, о будь-якій порі,
Була ущерть заставлена мішками,
А в ті мішки ховав він… сухарі.
Професорська стара дивакуватість.
Але до цього ставились з добром:
Як можна над людиною сміятись,
Коли у неї - голоду синдром?!…
Країно рідна,- в голоді і горі
Ти вистраждала стільки довгих літ,
Що твої діти - всі потроху хворі.
Ми - зовсім не такі, як інший світ!
А чим, скажіть, ще можна пояснити,
Оцю біду, що пожирає нас –
Батьків голодних знавіснілі діти
Свої скарби ховають про запас.
Безжальні й злі, немов би вовкодави,
Тамуючи липкий тваринний страх,
Складують все, що вкрали у держави, -
По закутках, офшорах і світах.
Давно вже салом запливли фігури,
А мрії – загубилися в імлі.
В очах лише банконти і купюри,
А в головах – відкати і нулі.
Живуть їх чада в повному достатку,
На кілька поколінь в родинах є!
Але хвороба, ніби давня згадка,
Їм ні на мить спинитись не дає…
Моя Вкраїно, ти - бездонна чаша,
Але неситі - за твоїм столом!
Коли ж, коли полишить землю нашу
Отой, зловісний, голоду синдром?!
#Anatoliymatviychuk
Анатолій Матвійчук, співак, поет, композитор, публіцист, Народний артист України
https://www.facebook.com/amatviychuk
Немає коментарів:
Дописати коментар