На повії я помру ганебно,
Але солодко, і саван ночі
Покривалом зоряним вкрай неба
Лагідно закриє мої очі.
Розчерком конвульсії підкреслю
Тезу, що не буде з хама пана.
Соромно, звичайно, що воскресну
На Суд Божий у такому стані.
Пожалкую про одне тоді я,
Що не зможу поклонитись людям,
Для яких подібная подія -
Ласощі, неначе сир на блюді.
Я вклонявся б їм безперестанно,
Посміхався б: "Так мені, тварюці!"
І полегшив їхнє невизнання,
Того, що вони живуть багнюці.
Тож дозволь мені, Господь, напитись
Смачною гординей за життя.
Обіцяю: встигну відмолити,
Смерть перетворивши в каяття.
Сергій Левитаненко, Провідник "Гурту поетів-втікачів "Кульгаве Число"
Оригінал вірша узято із сайту Дурдом.ін.юа
Немає коментарів:
Дописати коментар