Сторінки

неділя, 24 листопада 2013 р.

Проблема фонетичності українського "ч"

Оповідання Сергія Левитаненка

                     "Автобіографічний роман "Слово божевільного на свій захист" автор
                      не наважувався опублікувати майже десять років. Письменник
                      вважає, що жінка, вступивши в боротьбу з чоловіком за рівноправність
                      втрачає свою божественну красу і моральну досконалість".
                                              З анотації.

                     "Я перед дивом Ваших рук,
                      Спини, і пліч, і шиї –
                      Як відданіший з Ваших слуг,
                      Весь вік благоговію".
                                             Б. Пастернак.

Ніч наближалася до кінця. Ця незвичайна жінка, що сиділа напроти, була так само далека і недоступна, як і на початку їх знайомства, десять років тому. "Мені час, графинє".

Біля дверей він нахилився і поцілував їй руку. Вільною рукою вона скуйовдила йому волосся. "Слухай, ти забруднив щоку, тобі потрібно у ванну". Поглянувши на своє відбиття в дзеркалі, він зрозумів, що не контролює себе. "Лише, якщо ти відведеш мене туди". У ванні, в замкнутому обмеженому просторі, де вона стояла так близько до нього, він наважився. "Боже, Женька, як я тебе хочу!" - видихнула вона.

Хуртовина. Обпікаюча сніжна хуртовина. Лагідна зоряна хуртовина. Душ з холодного шампанського. Душ з теплої крові. Молочні ріки і киселеві береги. Солона вода Середземного моря в легенях.

У неї були божевільні очі, під час цього у неї були божевільні очі.

У інших жінок в такі хвилини були очі вмираючої курки, що закочуються. Одного разу в дитинстві, граючись на господарському подвір’ї із сусідськими хлопчиськами, він влучив недостиглим яблуком в голову курці. Вона перекинулася, впала і засмикала в агонії лапами. Він підбіг до неї і побачив ці безглузді очі, які він потім сотні разів бачив, тільки вже на жіночих обличчях. Кожного разу безглузда смерть.

А в її божевільних очах міріадами іскор вибухав і народжувався Всесвіт. І читалося пояснення розумного походження щастя. Смішно коли це називають різниця в класі, це різниця в біологічному походженні.

"Пам'ятаєш, Женя, як п'ять років тому тебе хотіли виключити з комсомолу, за те, що ти сказав, що Маяковський - посередній поет. Я тоді вела зібрання. Пам'ятаєш, я постійно пила воду з карафи. У мене пересихало горло від збудження, від усвідомлення того, що твоя доля в моїх руках".

"Так, ти здорово мене тоді виручила".

"Я вже тоді знала, як ти відпрацюєш мені цю послугу".

"А я вже тоді був готовий".

"Ха-ха, скільки часу витрачено марудно".

"До речі, непогано б змочити твоє горло".

"Давай".

У безодні її синіх очей могла б потонути уся Непереможна Армада. Від повороту її голови вліво відмовили б гальма навіть у боліда, що мчить на шаленій швидкості на трасі "Формули 1". Порух її тендітних плечей можна було б використовувати в медичних цілях. У реанімаційному відділенні. У найбезнадійніших випадках.

З нею він зрозумів, що "еротичні фантазії" - це метафора. Так само, як "синій помідор" означає цілком конкретний баклажан. І що секс - це не роздратування певних рецепторів. І, взагалі, цей сумнозвісний секс - річ допоміжна, на щастя, виправдовуюча мету. І додаткові стимули, і бажання принижувати і принижуватися, і заподіювати біль і отримувати біль - все в одну скарбничку. У довільну неконтрольовану безпам'ятність.

Головне - запалити ці вогники несамовитого божевілля в її очах. І вдивлятися в їх мерехтіння, крізь сплутане мокре волосся, що впало на її обличчя, якомога довше.

З нею він відчув сенс слів "займатися коханням". І дізнавався, що можливості його організму безмежні, як глибина цих очей. Їй не треба було прикладати зусиль, аби подобатися йому. Просто бути собою. І йому не треба було прикладати зусиль, аби бажати її. Просто бути собою.

"Поручик, милий, це просто божевільня якась, адже я старша за тебе. Тебе це не бентежить?" .

"Графинє, я не можу пробачити жінці лише двох речей - тонких губ і товстих ніг. А те про що ви говорите - це дрібниці. А вас це турбує?"

"Господи, радість моя, якщо тебе - ні, то мене і поготів".

Боже, яким прекрасним було її обличчя, забризкане його сім'ям. Нічого більш натхненного він ніколи в житті не бачив. У цю хвилину він сподівався, що кожна мить, яку ми проживаємо, не зникає безслідно, а занотовується десь там, нагорі, і коли-небудь буде можливість ще раз прокрутити цю плівку перед очима.

"Ставай розкорякою!"

"Мелащенко - ти божевільний, я все-таки твій керівник! Так нормально? Тобі подобається? Чи опуститися на лікті?"

"Мелащенко, милий, будь ласка, завтра на роботі, ані поглядом, ані жестом не подавай виду, що ти трахаєш мене".

"Господи, я ж не ідіот, щоби обтяжувати плавний перебіг шекспірівської драми – дрібними побічними інтригами із Пікуля".

"Не розумничай".

"Чому?".

"Всі і так знають, що ти розумний. І безвідповідальний. І ловелас. Слухай, ну я - зрозуміло, але чому ти зв'язався зі мною? Адже тобі баб вистачало".

"Тому, що у тебе найкрасивіша попа в світі. І цицьки".

"Дурень, але продовжуй".

Перша сторінка із Булгакова і остання сторінка життя. Волога на тілі і сухість у роті. Принадні перспективи і безвихідна туга. Щастя фрагментами і біль періодами.

"Знаєте, поручик, жінки думають, ніби вони здатні керувати чоловіками. Це неправда. Коли чоловіки говорять, що жінка в їх житті нічого не означає - це теж неправда. Жінка визначає долю чоловіка, хоча сама вона цей процес не контролює. І наслідки, як правило, бувають протилежними до її бажань. Вона сковує або робить розкутим чоловіка проти своєї волі".

"Чому так?".

"Бог так влаштував, щоби якомога довше тривало безглузде існування цього світу".

"Що ж нам робити?".

"Радіти, що ми знайшли одне одного".

"Так, так, так, - і, милуючись її потаємними місцями, він, посміхаючись, додав, - всі дороги ведуть до Риму".

                                                      ______________


Поручик Григорій Каховський у віці двадцяти восьми років покинув Петербург і взяв участь в селянському антикатолицькому повстанні на Правобережній Україні, що увійшло в історію під назвою Коліївщина. Він був сподвижником і близьким другом Максима Залізняка і Івана Гонти. У боях демонстрував дива хоробрості. Мав репутацію відчайдушного шибайголови і фаталіста. Потонув під час переправи через річку Південний Буг, недалеко від Ладижина.

Женя Синіцин з рідного Дніпропетровська в тридцять восьмому році поїхав добровольцем воювати до Іспанії. Займався диверсійною роботою. Був убитий співробітником СМЕРШа після того, як відмовився виконати наказ про підрив будівлі комендатури, де в той момент відбувалося свято для офіцерів франкістської армії і їх сімей.

Андрій Мелащенко за участь в дисидентських акціях супроти правлячого режиму СРСР був посаджений у в'язницю. А після відбуття терміну ув'язнення, висланий з країни. Закінчив він своє життя поромником в Аргентині.

Всі вони були байдужі до усього, що відбувалося в їх житті, оскільки розуміли, що нічого більш яскравого і хвилюючого, ніж зустріч з цією жінкою, вже не відбудеться.

Сергій Левитаненко, Провідник Гурту поетів-втікачів "Кульгаве Число"

http://durdom.in.ua/uk/main/article/article_id/8083/user_id/4495.phtml

2 коментарі:

  1. Вітаємо побратима Сергія Левитаненка! Й надалі публікуватимемо його оповідання!

    ВідповістиВидалити
  2. У росіян "ч" - м'яке, в українців - тверде! Далі робіть висновки самі. Але нічого випадкового не буває.
    "Одне витікає із іншого прямо і просто" Як казав син греко-католицького священика Федір Достоєвський.

    ВідповістиВидалити